До лісу по гриби

Про поїздку до лісу не лише за грибами

Запрошуб Вас на ліричну прогулянку до лісу. Електрички – це найкращий транспорт, щоб дістатися грибного лісу. Отже, по гриби! Їдемо електричкою.

Ранок задовго до світанку. Залізничний вокзал. Спокійно і без метушні беру посадковий квиток на електричку. Безкоштовно – за пенсійним посвідченням. А туди й назад – це для солідності, щоб потім не метушитися при поверненні та не чекати на касирку.

Краще виїжджати ще вдосвіта, щоб дістатися місця до початку сходу сонця. Грибне полювання, як і всяка серйозна справа, не терпить конкуренції та масовості. Ходити лісом, як багатолюдним бульваром – це не моє. Ліс, дякувати Богу, не Хрещатик і не Бродвей. Тут є де усамітнитися для спілкування із природою. На мій смак, не повинно бути поряд у лісі жодних "Ау!" і «Де ти?», ніякого крику та свисту. Тільки я, сосни та гриби. Щоразу, збираючись у грибну пору на вокзал і чекаючи на ранкову електричку, наївно сподіваюся, що я буду чи не єдиним грибником.

Однак земляки щоразу розвіюють мої марні сподівання та впевнено доводять, що грибне полювання у нас популярне. Навіть дуже. Вранці в напівтемряві перону вже стоять понад сотню любителів ранньої прогулянки. Їх можна легко визначити за кольоровими пластмасовими відрами, кошиками всіх мастей та рюкзаками. Все це – справжні грибники, спеціалісти та знавці. Вони ВСІ знають про гриби ВСЕ. Серед них я, поступово вдивившись, впізнаю друзів-товаришів по колишнім походам, пенсіонерів. Вранці на вокзалі розмови йдуть, як правило, про грибні місця. Тобто обговорюється географія та маршрути.

              - Здоров був!

              - Здоров. Ти куди сьогодні підеш?

              - По совїм місцям. А ти?

              - Я також.

Кожен іде по своїм улюбленим місцям.

Півгодини їзди пролітають швидко. Не вдається доспати. Ось проїхали річку. Колеса вагона характерно прогуркотіли залізничним мостом через річку. Саму річку у темряві не видно, її можна визначити лише за звуком. Ця річка красива, норовлива, з безліччю піщаних плес і вирів, з вигинами русла.  Але побачити її можна буде лише вдень по дорозі назад.

І ось нарешті станція призначення. Мешканці вагона остаточно прокидаються, надягають рюкзаки та виходять майже усі. У вагоні залишаються лише ті дивні люди, які у грибний сезон навіщось їдуть далі.

Перон. А тут уже прохолодно. Пара з рота нагадує про осінь. Удома на термометрі було плюс вісім. Кінець вересня. Куртку застібаю до підборіддя, каптур на голову. Відчуття романтики походу прийде пізніше, після світанку. А зараз просто холодно, дарма що на мені теплий одяг. Добре, хоч дощу немає. Вперед.

Ще темно, але ми вже йдемо до лісу. Ось він, смолистий запах хвої. Ідемо, не відразу в ліс, а спочатку вздовж залізничного насипу. Один за одним вузькою стежкою. Фігури в темряві погано помітні, навіть у світлі місяця. Чітко видно тільки голови на тлі світлого неба, коли ті, що йдуть попереду, показуються над насипом. Їх кілька, тих, що йдуть попереду.

О, це і є вони, конкуренти! Саме вони потім у лісі підступно заходитимуть переді мною і зловтішно вирізатимуть найкращі гриби прямо в мене під носом, залишаючи шикарні свіжі зрізи-пеньки. Я буду засмучуватися, дивлячись на ці білі зрізи та уявляючи, які кріпкі боровики стояли тут кілька хвилин тому. Це вони, конкуренти, при цьому будуть неприємними голосами кричати «Ау» у сусідньому переліску, ніби знущаючись і радіючи, що саме вони встигли на цю галявину раніше за інших.

Так, ліс великий, грибів багато, але грибників буває ще більше. Урбанізація. Навіть значні розміри лісу не рятують від «штовханини» між соснами. Поступово, рік у рік ми витоптуємо грибні місця, вони відсуваються все далі і далі вглиб лісу. Та й сміття, що найсумніше, стає дедалі більше.

От вся колона дійшла до будки стрілочника, перейшла через рейки. І всі також дружно пірнають у ліс. Видно, що кожен знає дорогу добре. Ідемо майже наосліп, але при цьому ніхто не натикається на сосни і не спотикається. Повний місяць – це все ж таки удача. Хоч щось видно на стежці. Через п'ятнадцять хвилин маршу – перший добрий орієнтир, відомий усім. Це дерев'яна альтанка. У ній зазвичай сидять літні грибники при поверненні до станції. Тут добре на зворотному шляху доїсти останній бутерброд, знаючи, скільки залишилося часу до відправлення електрички.

Далі поперек дороги лежить неширока волога низина, урочище з густим чагарником, що простяглося далеко з одного боку до іншого. Цю низину можна перетнути тільки в одному цьому місці, по насипу у вигляді містка над трубою. Я так і називаю цей місток – «перша труба». Якщо промахнутися на зворотному шляху і вийти трохи осторонь, то доведеться перебиратися через колючі зарості. Але я цього не боюся, місця добре знайомі, сходжені вздовж і впоперек. Ось тут колона розсипається вже на окремі групки. Кожна прямує до своїх улюблених місць.

Цікаво буває збирати гриби в ранковій темряві із ліхтариком. Так-так, не смійтеся. Саме у темному лісі з ліхтариком. Я спочатку теж ставився до такого збору іронічно. Все ж таки люди, які пробираються в темряві серед дерев, виставляють вперед руки для захисту очей від гілок, які світять ліхтариком під ноги в пошуках грибів, мають смішний вигляд. Здалеку схожі на казкових ельфів. Так і хочеться їм сказати: «Вам білого дня мало, чи що? Не встигнете?» Але, коли я сам спробував такий спосіб, то швидко зрозумів, що це дуже добрий спосіб. Якщо, звісно, ​​впевнено знаєш місцевість. Зате гарантовано прийдеш першим.

Займається світанок. Я йду впевнено на найкращі грибні місця. Я вже точно знаю! Все ж таки не один рік і не один кілометр… Радію, що масовості на цій ділянці походу немає. Видно і чути пару людей попереду і стільки ж позаду. Мені подобаються ці місця, тому темні кущі біля стежки зовсім не лякають, не ввижаються ніякі чудовиська. Страшніше ненароком зачепити гілку і подряпатися. Птахи несміливо починають цвірінькати. Трохи світлішає.