ДЕНЬ 13

ДЕНЬ 13  

5 Червня 

– Вставай, – сказав Вітя штрикнувши мене рукою. – Ми приїхали. 

Він зупинився біля лавки, яка стояли при вході у ліс. Ми вийшли й я пішов за ним. 

В глибині лісу стояла зроблена з дерева хатинка. Старенька. На даху був сірий шифер, який був покритий зеленим мохом. Підійшовши до дверей, вони відчинилися і з них вийшов дідок. Я вже хотів був на нього накинутись з питаннями, думаючи, що він і є мольфар. Добре що він ставши в дверях повернувся назад і промовив: 

– Бувай здоровий, Василю, я ще ввечері прийду, як вільний буду! 

Він ніс в руці зелену скляну пляшку й пішов повз нас, перед цим привітавшись. Вітя зайшов перший, а я – за ним.  

– Добрий день! – привітався Вітя. – Я тут до вас людину привіз, він хоче з вами поговорити. 

Всередині було затишно. На підвіконні стояли різні квіти, під столиком, справа при вході, стояв ящик з пустими пляшками. Всередині хата була геть не схожа, якщо дивитися на неї не ззовні. Стіни були побілені, на мотузках виднілося дві вишиванки. Одна була червоно-чорна, а друга просто біла. Побачивши Вітю, посмішка мольфара зникла з лиця.  

– Я тебе пам’ятаю, – сказав мольфар Василь. – І я хочу перед тобою перепросити. 

– За що? – здивовано запитав Вітя. 

– За чай. Я переплутав пакети, і замість потрібного, дав тобі той, що лежав не для тебе, хлопчику. Я так розумію, ти його випив? 

Вітя кивнув. 

– А хоч на хорошій землі пив?  

– Ну, як вам сказати. Посеред лісу, вночі, неподалік від закинутого піонертабору, де раніше за легендою вбивали людей. Чи не можете ви підказати, це було хороше місце чи ні? 

Мольфар винувато опустив очі на підлогу. Це був старий сивий дід зі зморшками на обличчі. Вдягнутий був у стару конопляну сорочку, залатані в різних місцях штани та шкіряні черевики. В нього була довга густа борода, схожа на сніг. 

– Але попри все, не я був ініціатором поїздки до вас. Ось, – Вітя вказав рукою на мене, – Міша. Ми пили його у двох. Не знаю з чим саме був той чай, але нас рознесло по-різному. Якщо я сидів втупившись у багаття, то йому здалося, що той попав у минуле й шукав вбивцю. І він ніяк не заспокоїться від того, що це не можливо. Як прибрати в нього цей побічний ефект? 

Мольфар повільно встав зі стільця й підійшов до мене. 

– В тебе справді вийшло потрапити в минуле? – здивовано проговорив він. 

– Серйозно? Ви в двох знущаєтесь з мене?! 

– Так, – відповів я. – Мені вдалося. Спочатку було...  Навіть не знаю...  Страшно. Я не розумів, на ранок, де я. Потім почав шукати вихід звідти. Але спочатку все ж таки, я не міг повірити що це справді все на яву. А там я почав товаришувати з піонерами з моєї ланки. Виявилося, що вожата – моя сестра. А ще я знайшов вбивцю. Потім мене викинуло назад у реальність. 

– Неймовірно...  – сказав тихо дідок. – Ви зможете залишитись сьогодні у мене? Я б хотів послухати все повністю, в деталях. 

Ми з Вітьою переглянулися. 

– Мабуть, що в нас не вийде, – сказав Вітя. 

– Ми залишимось, – сказав я. 

– Але ми так не домовлялися! 

– Вітя, ми просто посидимо, а зранку поїдемо.  

Мій товариш зітхнув. 

– Як знаєш. Тобі видніше. 

Дідок пішов у сусідню кімнату. Щось там зашаруділо. Вийшовши з неї, він показав нам дві пляшки я сказав: 

– В оцій, – він підняв ту, що була в нього в лівій руці, – смородинова наливка, а в цій – вишнева. Якщо буде мало, піду принесу самогону. На тверезу твоя розповідь видаватиметься не такою неймовірною, якою я собі уявив хвилину тому. 

Ми сиділи й пиячили. А в проміжку між випитими чарками я розповідав усе детально. Дідусь мене слухав уважно, не зводячи з мене очей. Ми випили спочатку одну пляшку, а потім прикінчили й другу. Мольфар пішов знову у кімнату й виніс пляшку з самогоном. Ми почали пити і її. Я час від часу поглядав на Вітю, і мені здалося, що він починав по – троху мені вірити. 

– Тепер, – сказав дідусь, – я слухаю твої питання. 

– В таборі був монстр. Він був високий, з рогами, схожий на скелет з гілок та моху. Фіолетовим світився весь. Фіолетове світло надходило з боку серця. Міг поглинати світло, яке було біля нього й напускати темряву. Великі гострі нігті, агресивно налаштоване. Його контролював Женя, вбивця. А ще називав істоту мамою. Що це може бути? 

– Тепер і монстр з’явився, так? – запитав ледь говорячи Вітя. 

Знявши з себе футболку, я показав йому і дідусю шрам на своїй спині. Вітя закляк на місці, а мольфар уважно дивився, немов вивчай його. 

– Господи...  – сказав друг, який здавалося отверезів повністю. 

– Думаю це лісовик. Але не звичайний. Ти сказав його називали мамою? 

На знак згоди я закивав. 

– Лісовик фіолетовим кольором не світиться. Він може світитись тільки зеленим кольором, якщо вже на те пішло, і то не завжди. Я думаю в тіло лісовика засунули душу жінки. Вона не може себе контролювати, тому вона й не приязна. Якщо вона хоче повернути матір назад до життя, то все марно.