ДЕНЬ 8

ДЕНЬ 8  

18 Липня 

Не знаю в скільки я прокинувся, але за вікном вже була темінь. Палату освічувало місячне сяйво. Вікно було прочинене. На дворі було тихо. Я спробував був встати, але впав на подушку. Спина загоріла вогнем. Ну, хоча б трішки сил набрався, валяючись на ліжку, як викинутий на берег дельфін. І очі вже можу розплющувати сильно не напружуючись. Лежу, і дивлюся на вікно. А вітер стає все сильніше й сильніше. Пролунав сильний грім. Кімнату освітила блискавка. Щось починає шкрябати за вікном. А потім я побачив, що то було. До мене спочатку влізла одна чорна товста нитка, а потім наступна. Що ж то таке? А потім я бачу, як до мене в палату почала залізати голова Гургена на павучих лапах. Очі його були білі, а сам він був роздутий, і як мені здається мав коричневий відтінок. Лапи тирчали прямісінько з лиця. Повільно та не зграбно, воно пішло до мене й швидко застрибнуло на мене і вп’явшись в мене лапами захрипіло. Його голова скривилася в страшній посмішці й почала корчити різні гримаси. А потім заричало й пригнуло в бік мого лиця.  

Я підскочив весь спітнілий. На дворі вже був день. Не такий теплий, як зазвичай. Біля мене витав у повітрі запах свіжого бузку. Поруч біля ліжка стояла Лєра і Олена Володимирівна, які нажахано швиденько підбігли до мене. Це лише сон. Страшний сон. Не реальність. Зі мною нічого за ніч не сталося. Це лише кошмар, який пройшов, і ніколи не повернеться. Це ж треба, щоб таке наснитись могло? Хоча, чому я дивуюсь? Це мозок. Він запам’ятовує постійно щось погане, а коли ти засипаєш, замість приємних сновидінь, показує тобі жахіття, що з тобою траплялися до цього, і ще й докидає від себе трохи. 

– Ти прокинувся?! – крикнула Лєра. 

– Як ти себе почуваєш? – запитала в мене вожата. 

– Та начебто добре, – промимрив я. 

– Ти говорив уві сні, – кивнувши сказала Лєра. 

– Справді? І що ж я говорив? Нічого поганого, я сподіваюсь? 

– Спочатку ти говорив про якогось Вітю, потім про подорож до лісу, і всіляку маячню. Потім ти почав важко дихати й прокинувся. 

– Зрозумів, – з полегшенням зітхнув я. – І давно ви біля мене? 

– Десь з годину, – відповіла вожата. – Може трішки більше. Ти можеш встати? Чи в тебе дуже спина болить? 

Я спробував підвестися і в мене вийшло! Ніколи б не подумав, що буду радіти такій дрібниці.  

– А повністю можеш? – тихенько запитала в мене Олена опустивши додолу очі. 

Не можу. Тільки що пробував і ледь не впав на білу плитку. 

– Я допоможу, – сказала Лєра підходячи до мене.  

Вона взяла мене під руку, наче дитину і спробувала підняти, але сама цього не змогла зробити. Ще в неї на плечі були якісь жовті цятки, вдихнувши які я почав сильно чхати. 

– Що таке? – запитала вона. – Чого чхаєш на мене? 

– Та не знаю, мабуть отого на твоєму плечі вдихнув. 

Вона поглянула на своє праве плече й аж у лиці змінилась. Швидко відійшовши від мене вона почала його обтрушувати. 

– Вибач, я забула що в тебе алергія на пилок, геть з голови вилетіло – відказала вона. 

– Та я начебто тобі й не казав про це. 

– Казав, – вона посміхнулася дивлячись мені у очі, – просто забув. 

– Ну, нехай казав. Допоможете мені підвестися? 

Разом з вожатою і її правою рукою я зробив перший за цей день крок. Потім розходився. Після того, як я з’їв дві булочки з маслом і випив теплий чай з лимоном, що мені приніс Льоша, я почав відчувати себе бадьорішим та свіжішим в цілому. Відчуття було таке, наче в мене знову з’явилися сили й я зараз побіжу. В палату зайшла Іванівна. 

– Дивний в тебе поріз, Міша, дуже дивний і він мені не подобається. 

– Буду з вами чесний, як би він вам не подобався, мені він не подобається сильніше. Це все через гілку. Я коли біг, задів її спиною. Було боляче, але вже все в нормі. 

– Воно геть не схоже на поріз від гілки. Анітрохи. І це ж як потрібно задіти її, щоб так порізатись? 

– Всяке буває, – махнувши рукою я, – але завдяки вам я тепер почуваюсь набагато краще, за що вам велике дякую! 

– Йому можна вже ходити? Я можу його звідси забрати чи хай він ще побуде тут? – запитала Олена Володимирівна. 

Іванівна мовчки подивилась на мене. 

– На його місці, я б залишилася ще хоча б на день, але вирішувати йому. Раз він каже що почуває себе добре, то він може йти. Але на перев’язку нехай приходить. Бинти потрібно змінювати. 

– То що, – запитала Олена, – підеш з нами чи залишишся тут? 

– З вами звичайно. Що робити будемо? Який на сьогодні план? 

– Сьогодні ми їдемо всі в місто допомагати збирати макулатуру й металолом. Ти звичайно нічого не будеш підіймати, тобі не можна ще. А потім підемо на репетицію.  

– Ну, то не будемо гаяти часу, – сказав я посміхнувшись. – Ходімо. 

– Підемо, не спіши, – всміхнулася Олена. – Лєра, сходи скажи, що Мішу вже виписали.