ДЕНЬ 7

ДЕНЬ 7  

17 Липня 

– Він прокинувся! Мерщій, сюди! – почувся голос Льоши.  

Я розплющив очі. Біля мене на стільчику сиділа вожата. Поруч по кімнаті зі сторони в сторону ходила Аліна. Всі, хто були в коридорі позабігали до мене в палату. Багатьох я взагалі бачу вперше. Боліло сильно, але вже не так, як до цього. Який зараз взагалі день? 

– Міша! Як ти? Розповідай, що трапилося? – засипали мене питаннями. 

– Я...  Я...  Не...  Ліс...  Я...  В мене...  В мене вийшло...  – я з великими зусиллями змусив себе посміхнутись. 

Розуміючи, що мені стає важко дихати, мене знову почало кидати в сон. 

Пізніше, того ж дня 

Дихання знову прийшло в норму. Я прокинувся, але говорити не було сил. Навіть очі відкрити не міг. Біля мого ліжка стояв Богдан, який тихо казав: 

– Міша, ти мені не винен ніякі цукерки. Те, що я зробив, я зробив би й просто так, заради сміху...  Ти зробив більше, ти мого друга врятував! – він пішов до виходу, а ставши в дверях обернувшись додав: – Через тебе навіть сценку перенесли! Тому, готуйся! Ми займемо перше місце! Разом! 

Я знову провалився у сон. Прокинувшись, я ледь привідкрив одне око й побачив, що тепер біля мого ліжка стояла Віка: 

– Агов! Як ти? Я щиро надіюсь що з тобою все буде добре! З тобою ж все буде добре? Міша? – вона підійшла до мене й взяла мене за руку. – Все буде добре! 

Пізніше прийшов Вадим. Але не сам. З ним поруч була якась дівчина.  

– Привіт, Міша. Ми тут зайшли тебе провідати, – вони взялися за руки. – Подивитися, як ти...  Оля, ось тобі яблук принесла, а я цукерок, – Вадим тепло посміхнувся. – Про тебе з Лєрою весь табір гуде! А ти взагалі герой! Кріпись, все буде добре, ми будемо тебе навіщувати. 

 Я знову заснув і прокинувся вже мабуть після обіду. Тепер біля мого ліжка стояла Аня: 

– Ти молодець, – тихо сказала вона. – Не багато б погодилося бігти в ліс після вчорашнього. А ти хлопчика знайшов...  Ми всі, пишаємось тобою. 

Знову я впав у сон, і знову прокинувся, тепер біля мене був Льоша: 

– Міша! Мені сказали, що ти врятував хлопчика, що ти пішов у ліс його шукати й знайшов! Мені сказали, що в тебе просто подряпина, але я бачив що це – не так. Все буде добре піонер, знай, що ти в колі друзів. Ми всі готові тобі допомагати. Я б сам тобі допоміг, аби тільки хто сказав, як. Ти скоро встанеш на ноги, піонер! Ти сильний і добрий. Бог тобі допоможе. Він завжди допомагає, хорошим людям. 

Заснути я вже не міг, тому я просто лежав з заплющеними очима. Пізніше до мене зайшла Олена Володимирівна, яка посунула стілець до себе ближче, щоб сісти біля мене. Поклавши легенько свою маленьку руку на мою, вона сказала: 

– До тебе тут...  Товариші приходили, – в неї голос зривався на плач, але вона намагалася говорити спокійно. – Всі за тебе сильно хвилюються...  І кажуть що з тобою все буде добре. Що скоро ти звідси вийдеш...  І ми почнемо виступати на сцені, як і планували. Це просто жахіття, Міша...  В тебе був щоденник, потріпаний, він в мене. Я тобі хочу його віддати. Що ж це таке тут взагалі відбувається? – вона сплеснувши долонями підійшла до вікна. – Як це вийшло, Міша...  Цей розріз на спині...  Ми всі так перелякалися! Ще й Аліна бідна...  Плаче постійно, хвилюється за тебе. Всю ніч біля тебе просиділа в сльозах, ні на крок не відходила. Вона сказала мені що кохає тебе...  Це все секрет звичайно, але ти все одно спиш, тому...  Нехай краще сама тобі про це скаже. Поправляйся, Міша, ми всі тебе любимо, ти в нас великий молодець!  

За вікном вже співали цвіркуни. Всередині моєї палати була Аліна. Вона легенько сидячи на стільці лягла мені на груди й тихенько всхлипувала. 

– Не...  Не...  – мені було досі важко говорити. 

Я розплющив очі. Вона підірвалась і сказала: 

– Міша! Ти прокинувся! Тобі води дати, водички хочеться, Міша? – вона потягнулася за стаканом з водою й просунула його мені. 

– Ні...  – видавив з себе я. – Не плач, Аліна. Не плач, сонце, не потрібно. Все...  Все добре, справді. 

Вона поцілувала мене в щічку й взяла обома руками мою руку. 

– Ти мене так налякав! Я думала ти не виживеш! Іванівна казала, що ти втратив багато крові, що в тебе глибока рана й потрібно її зашити швидко. Сказала, що це чудо, що ти навіть не заснув, коли тебе заносили сюди! Я така рада, аби ти тільки знав, – Аліна зжала легенько мою руку. – Що сталося? Все ж було добре, але ви бігли. А потім...  Потім це...  

– Я...  В порядку. І...  Все добре. Я виграв...  Тепер всі в безпеці, – я посміхнувся. 

– Бідний хлопчик, якого ви знайшли наляканий досі. Він не може говорити, ніхто не знає що з ними було. 

– Йому...  Важко говорити зараз. Я розумію. Не треба на нього давити. Просто...  Просто знай, все тепер добре. Можеш йти лягати спати. Не сиди біля мене. Скоро стемніє повністю. 

– Я хочу бути біля тебе! 

– Аліна...  Іди спати, будь ласка...  Не сиди біля мене...  Краще піди поспи...  

– Але я хочу бути поряд, – стояла вона на своєму. – Поряд з тобою.