ДЕНЬ 5

ДЕНЬ 5  

15 Липня 

Гарно виспавшись, я прокинувся з першими променями сонця. Новий день – нові пригоди. Як же добре, що мені не доведеться відчувати себе недобитим на полюванні оленем, шатаючись в різні боки стуляючи очі від втоми. Початок дня був такий самий як і завжди. Гігієнічні процедури в вигляді теплого душу та чистки зубів були просто необхідні. Жалкую, що ще вчора не пішов митись після вечері.  

Закінчивши, я вирішив пройтися табором. Майже всі спали. В мене була зачухалася шия. Поки її чухав не знайшов на своїй шиї срібного хрестика. Трясця! Як я міг його загубити? Отже йолоп! Ну добре, хоча нічого тут доброго немає, думаю знайду його. Може він десь біля хатинки валяється. І з думкою про хрестик я пішов далі. Де не де по дорозі мені зустрічалися дівчата, які мабуть також вирішили собі не відмовляти в ранковому душі. Вирішив сходити на площу, глянути що там, заодно посидіти й покурити в повному спокої. Не те, щоб я думав, що на площі щось за ніч зміниться, але все одно вирішив туди піти. Вона була геть пуста. На лавочках не було геть нікого. Воно й не дивно. Сісти вирішив в кінці, поближче до пам’ятників тирана та ідіота. Я оглянувся по сторонам. Нікого не побачивши, я дістав одну з пачки та підкурив. Сірий дим заповнював мої легені, а нікотин, з кожною затяжкою попадав мені у кров, чим вбивав мій організм та моє здоров’я. Правду кажуть, що він, нікотин, тебе вбиває, а не розслабляє. Можливо це тому, що багато людей, які курять, ніколи в житті не бачили справжнього відпочинку. Докуривши, я кинув не дивлячись недопалок в траву позаду себе. Вирішив дістати ще одну. Заглянувши в пачку, мені трішки стало сумно. В пачці залишилося лише п’ять сигарет. Де їх брати я не знав. Проте я знав де їх можна купити. От тільки грошей не мав. А красти їх це погана ідея, навіть якби я й хотів. Можливо в когось з піонерів або піонерок є. Але йти стріляти в них мені не хотілося чомусь ще більше ніж красти гроші. Ще підійду не до тих, то вони мене вожатій здадуть. Це було б так по-радянські! Доносити як не на сусіда, так на родича. Як на мене, то мені здалося дуже цікавим, що коли ми пили на дискотеці, ніхто не закурив. Які молодці! Що ж, проблеми з нестачею ракових паличок, я залишу для себе майбутнього. Дістав ще одну, і тільки но хотів підкурить, як звідки не візьмись біля мене вже стояла Аня. Її коротеньке чорне волосся колихалося від подиху вітру. 

– Ти що, куриш?  

Це повинно було рано чи пізно трапитись. Добре що хоч одна з своїх це побачила. 

– Як бачиш, – відповів дістаючи сигарету з рота. 

– Дай мені одну. 

Аня присіла поруч біля мене. Я протягнув їй пачку, з якої вона дістала одненьку. Підкурив їй першій, все таки я джентльмен, а потім вже й собі. 

– А ти куриш? – запитав здивовано я. 

– Ні, але колись пробувала. Не сильно сподобалося. Ми тоді малими були, і один хлопець у батька забрав цілу пачку, поки той спав. Це було дуже гидко, бо табак був дешевий. А коли батько побачив що пачки немає, відшмагав його ременем і за те що він її взяв, і за те що від нього димом несло. Його виправдання, що біля нього листя палили не виявилось успішним. 

– Слухай, а ти як взагалі? Ну, я маю на увазі сама? Без Насті? 

Вона затягнулася навіть не закашлявшись і сказала: 

– Якщо чесно, Міша, важко. Сумно мені без неї. Навіть поговорити перед сном нема з ким. Як думаєш, – вона глянула на мене, – з нею все буде добре? 

– Надіюсь що так! Укус собаки не дуже довго буде заживати, але зараз їй потрібен нагляд лікарів. 

– Хай з нею все буде добре, скоріше б з нею побачитися! – вона ледь стримувала сліз. 

Що ж, її бажання я не поділяв з нею зовсім. Якщо в мене не вийде знайти вбивцю й дізнатись, як зупинити велике лісне чучело, то ми всі з нею дуже швидко побачимось. Вона навіть засумувати не встигне, як ми всі по черзі будемо підійматися до неї на небо. 

– Аня, а що ти знаєш про хлопця Насті ?  

– Крім того, що вони зустрічаються? Нічого. 

Хіба це вже настільки велика тайна, щоб не ділитися таким навіть з подругою? 

– Але як так, Аня? Як так виходить що ти подруга і цього не знаєш? 

– Це все тому, що вона мабуть не хотіла про це говорити. Або в неї просто була на це якась вагома на її думку причина. 

– Тобто ти не знаєш хто це? Навіть гадки не маєш?  

– Ну кажу ж тобі, що не знаю я! Нащо воно тобі треба взагалі? – вона примружилася. 

– Та так, просто цікаво. Вона ж одна з нас, то хоча б знати з кім там та як...  

– Мені було дуже цікаво що вона писала в свій особистий щоденник. Бо коли в неї була вільна хвилина, Настя ніколи не впускала можливість сісти десь під дерево та почати писати. А писала вона, скажу по секрету, багато. Навіть дуже. А ще я ніяк не можу збагнути, нащо вона пише листи і не надсилає їх нікому?  

Ура! Нарешті! Я на вірному шляху, тепер мені залишилося вмовити Аню піти зі мною по нього, та прочитати його увесь. Надіюсь щоденник не великий за розмірами, бо на те, щоб читати триста сторінок, в мене нема часу. 

– То може підем подивимся що у ньому? Можливо якраз дізнаємося, кому вона пише любовні листи?