ДЕНЬ 4

ДЕНЬ 4  

14 Липня 

Прокинувся через чотири години від стуку в вхідні двері. Хтось стояв за ними, та стукав. Ледь розплющивши очі, я тихцем по троху підходив до дверей. Лише скрип підлоги міг видати мою присутність тут. Підійшовши впритул до дверей, я голосно запитав: 

– Хто там? 

– Відчиняй, – почувся голос Лєри, – треба поговорити! 

В мене були сумніви. Не хотілося цього робити взагалі. Але повільно вдихнувши повітря, я провернув ключ за часовою стрілкою і сильно вп’явшись рукою в ручку повільно потягнув її на себе. Якщо щось не так, я моментально закрию двері. То була і справді Лєра.  

– Заходь! – сказав я, хватаючи її за руку. – Що ти хотіла? 

– Я можу сісти? – запитала вона в мене. 

– Авжеж, сідай і кажи що хотіла… 

– Ти знаєш, що Настя до лікарні потрапила? – Лєра піднесла руку до лиця. – Її собака дуже сильно покусала. 

– Стривай…ЩО?! – крикнув я. – Собака покусала? 

– Міліцейські нам так сказали… 

– Кому вам? Що казали?! 

– Нам всім, – вона подивилася на мене з нерозумінням. – До нас заходили двоє чоловіків, до кожного, і розповідали що Настя в лікарні. До тебе вони хіба не заходили? 

– Послухай, – я став на коліно навпроти неї і міцно взяв її за плечі. – Я був там, і я це знаю! Просто послухай мене зараз уважно, я тебе прошу, – продовжив, – будь обережна. Можливо тут собака й не одна! Тому тихцем передай це кожному з наших. І ні, до мене ніхто не заходив. 

Я встав і відійшов від неї. 

– Як думаєш, ту собаку знайдуть? Чи собак? – запитала в мене нажахана Лєрка. 

– Не знаю. Просто зроби так, щоб наші були в курсі справ, і щоб вночі нікому не відчиняли двері. Хай перед сном завісять шторами вікна і мовчки лягають спати! 

– А це для чого? 

– Вікна, що по хатинках стоять, дуже слабкі, собака легко їх розіб’є. 

– Раз Настю покусала дика собака, і ніхто нічого не каже, то це означає, що… 

– Що всі вожаті знають це, але не можуть про це голосно говорити, – перебив її я, – репутація табору важливіше для них. Вони мовчать. Оце так і прийнято в совку, якщо щось трапиться, то не надавати розголосу. 

– Наприклад? – вона подивилася на мене широкими очима. 

– ЧАЕС думаю чудовий приклад. 

– Зараз уже майже восьма, – сказала Лєра, – треба йти на лінійку. В Олени Володимирівни є план дій на сьогодні, якраз там вона й скаже, що будемо робити сьогодні. Підемо разом чи ти пізніше підійдеш?  

– Ти йди, я скоро прибіжу до вас. 

Собака значить так? Що ж, хай краще не кажуть що її вбили. Хтозна які б були наслідки в майбутньому. 

Зачинивши двері, я почав як навіжений бігати по кімнаті шукати мішечок, який я забрав, поки ніхто не бачив. Підбіг до столика – немає. Потім кинувся до поличок – пусто. Все ліжко обдивився – мішечка не бачу. Я сів на килимок і взявся за голову. Вона в мене дуже сильно боліла, розколювалася на частини, а очі в той час зліплювалися. Почувався я кепсько. Ще й мішечок загубив. Чи не загубив? Я швиденько ліг на підлогу та заглянув під ліжко. Він там! Коли я взяв його до рук, в мене з’явилася вчорашня картина перед очима. Струснувши головою, я підійшов до столика та обережно потягнув за мотузку. Мішечок розкрився. В ньому були малесенькі камінці, якісь фіолетові пелюстки квітів, трави, як мені здалося, кістки птиць та волосся. Гарно придивившись, відразу зрозумів, кому воно належало. Я дістав пару пелюсток і поклав їх обережно в лівий карман. Зав’язавши його, я кинув його собі назад під ліжко. Поправивши сорочку та навівши лад на голові, вийшов надвір і швидкими кроками попрямував до своїх. 

Всі піонери та піонерки вишикувані стояли біля білої лінії та слухали накази вожатих. Знайшовши, моїх товаришів, я підійшов до них та став позаду Вадима. 

– Всі ви чули про те, що трапилося з Настею, це жахлива новина і я розумію, як ви себе зараз почуваєте, – сказала вожата, – але з нею все буде добре. Вона видужає і повернеться до нас. Сьогодні ми почнемо готувати виставу про закоханих Короля та Королеву в середньовіччі. Інші ланки готують щось своє. Ті, хто будуть на першому місці, отримають путівки до Німеччини і великий ящик солодощів! За друге та третє місце просто по ящику солодощів. Я працювала над цім спектаклем дуже довго, тому я впевнена, що ми займемо перше місце. Лєра сходить з Вадимом по костюми. Всіх інших, Льоша з Мішою заберуть і відведуть до сцени, а там, вже на місці, ми розберемо ролі. Але спочатку, ходімо їсти. 

Поївши уху ми попрямували до сцени. В моїй голові прокручувалися події минулого дня. Настя. Те велике чудовисько. Цього просто бути не може. Хоча враховуючи можливість переміщення в часі, монстри здаються цілком реальними. Тепер я сумніваюся, що Настю вбили якісь піонери, але це не відміняє мішечка, який я знайшов, в неї в руці. Добре все обміркувавши, я дійшов до висновку, що двоє в цьому таборі вже мертві. Залишилося ще п’ять. Трясця, я ж один бачив монстра, мені навіть нема кому про це розповісти. Це дуже погано. Можливо малі повірять, але їм нема сенсу розповідати. От якби вожаті повірили, то це вже геть інша справа. Але навіть якщо й повірять, то нічого не зроблять, бо начальство не відпустить всіх звідси. А ще я знаю, що залишилося п’ять поки що живих мерців. Потрібно в цьому всьому розібратися і дізнатися, що тут взагалі коється. Можливо, якщо я знайду вбивцю, то зможу припинити вбивства. Все таки я в минулому, а минуле можна змінювати. Щось змінюєш в минулому й це потім відображується на майбутньому. Точно, я можу все змінити! Залишилося тільки придумати, що мені робити. Я пам’ятаю, що тоді Настя танцювала з якимось хлопцем. Але я лиця не бачив. Та й глянув на них лише мигцем. Можливо він ходив з нею на один гурток. Потрібно буде сьогодні або завтра сходити туди, розпитати. Пройшовши площу мене смикнув за руку Льоша: