Наші дні

Наші дні 

Я прокинувся вдень. Перше, що промайнуло в моїй голові, так це те, що на пари сьогодні я не їду, а друге – це те, що потрібно подивитись, який взагалі сьогодні день. Я взяв до рук телефон, якій валявся поруч біля мене на ліжку та відкрив скрін розкладу занять. І так, що у нас тут… Середа, чотири пари. Першу я проспав, на другу ніяк не вспіваю, а щодо інших двох - то нічого страшного не станеться, якщо я посиджу сьогодні вдома. Ну, а що? На роль відмінника я і так не претендую. Я потягнувся та голосно позіхнув.  

– Мамо! – крикнув я у весь голос. 

У відповідь тиша. Не знаю, що я хотів почути у відповідь, знаючи що вона разом з батьком пару днів назад, вранці, поїхала у Львів на відпочинок. Сьогодні ввечері, або вночі повинні повернутись. Що ж, ще сьогодні я буду жити самий - саменький. Більшість моїх однолітків тільки й мріють про те, щоб батьки залишили ключі від хати, та чкурнули кудись на пару днів, щоб під час їх відсутності влаштувати якусь гульню. Я був не з таких. Гуляти в когось в гостях – питань нема, але в мене вдома – дякую, не треба.  

Минулого такого разу один розбив мамину вазу, яку їй відправив рідний брат з Іспанії, друга ригала з вікна батьківської кімнати, а треті, так би мовити, закохані, після гарячої нічки, залишили використаний презерватив на столі в моїй кімнаті. Який же я був злий, коли всі пішли з квартири й навіть не допомогли після себе прибирати. Всі, окрім Віті Коломійця. Він один залишився. Оце я розумію – справжній друг! Мати прийшла після роботи дуже не вчасно, на годину раніше ніж зазвичай, наче відчувала, що потрібно йти туди прямо зараз. Без стуку, вона потягнула ручку двері на себе, та зайшла всередину. Двері були напіввідчинені, тому зайти беззвучно їй нічого не заважало. Я навіть боюся згадувати її червоне, мов буряк лице, коли вона побачила два великих пакети зі сміттям, набиті пляшками з під пива, горілки, коробок з під піци та пакетів з під чіпсів перед собою в коридорі. Потім тихенько пройшла до мене в кімнату, де якраз прибирали я і Вітя. Я навіть не знаю, що тоді було в неї в голові, коли вона побачила таку картину: стою я з голим торсом в одних трусах та капцях, тримаю кінчиками пальців презерватив, поруч стоїть мій друг з дибільною посмішкою на лиці і махає позаду мене руками. Я звичайно пропущу деталі того, що було далі, але коротко скажу, що мене ввечері чекала серйозна розмова з батьками. 

Вставши з ліжка я потягнувся, витягуючи руки до стелі. Зазвичай, як тільки прокидаюсь, то голоду не відчуваю взагалі. Сніданок найчастіше я пропускав, а міг поїсти десь в обід, а то й у вечері. Але зараз чомусь хотілося з’їсти смачного, соковитого бургера, якого в мене звичайно ж не було. Телефон – це мій вірний друг та супутник, який завжди зі мною, де б я не був, і цей раз не став виключенням. Взявши його в руку, я попрямував на кухню до холодильника. Відкривши цей холодний шкаф для їжі, мене очікувало розчарування. Із того що там було, я їв лише сосиски, яйця, шматок свіжого сиру та помідори. Глянув на плиту, на ній стояла каструля зі свіжим борщем. Ну що ж, готувати мені ліньки, доведеться їсти борщ. Насипавши його собі в тарілку, я взяв скибку чорного хліба, всівся за довгим столом, якій був вкритий скатертиною з ромашками та почав їсти цей кулінарний шедевр. 

 Раптом мені хтось набрав. Це був Вітя. Я звичайно люблю поговорити, але зараз я їм, тому вирішив скинути. Не думаю що це щось дуже важливе. Взявши телефон до рук, я йому перетелефонував: 

– Алло, привіт, ти дзвонив мені, вибач що скинув, я просто їв, – сказав я. 

– А-а-а-а, он воно що, а я вже почав переживати, що ти на пари пішов, – сказав Вітя. 

– Так, що ти хотів? Просто побалакати чи може щось розповісти? 

Це потрібно було спитати, бо він з таких людей, з ким можна годинами сидіти і говорити про все, що можна, від кумедних історій до політики. Колись наша розмова взагалі затягнулася до ранку, коли ми п’яні здзвонилися в пів першої ночі, бо нам обом не хотілося спати, а лягли вже десь годин в чотири ранку. 

– Сьогодні ввечері намічається гульня! – радо повідомив він, – ти ж надіюсь будеш? 

Мені було дуже приємно від того, що він щиро очікував на те, що я піду.  

– Ну-у-у-у, в принципі… можна. А в кого це? 

– Брат, ми підемо пити в ліс! – сміючись кричав в динамік телефону мій друг. 

– Та ну, ти що, знущаєшся? Ліс? Справді? – після слова «ліc», моє і так не сильне бажання кудись йти, вмить зникло. 

– Братан, ми підем туди з палатками. Просто уяви собі: я візьму у мами машину, під’їду до тебе, ми з тобою поїдемо в магазин, купим горілки, пива, закусок якихось, великих піц замовимо, може штук 10, візьмем, також сигарети, батона, кетчуп, майонез та м'яса якогось, на шашлик. Ну, класно ж? Ще й дівчат заберемо з собою по дорозі. 

– А хто буде? 

– О, а це вже питаннячко цікаве. Ну дивись, з дівчат буде Настя, Аліна, Даша, Саша, а з пацанів – ти, я, Олег і Артем. 

– Це вже цікаво. Тобі потрібно було починати з того хто йде, а не з балачок про ліс. 

– Добре, я запишу в свій блокнотик, що я повинен тобі казати відразу, а що – трохи згодом. 

– Гарні дівчата, алкоголь, шашлик та чудова компанія – це звучить чудово, – сказав я задумуючись, про те, як ми погуляємо. 

– Палатки! Ти забув про палатки!