Крок у тінь епохи

Розділ I

Колись давно народився хлопчик, якого назвали на честь прадіда — Джеймс. Це сталося в Німеччині, в місті Бонн, у 1960 році. Хлопчик народився в тяжкий час для ФРН, але це його не зупинило. Дитинство було важке: їжі для сімох дітей завжди бракувало. Сім’я Веберів була простою родиною, малообеспеченою. Продукти та речі часто привозили з США або Великої Британії як гуманітарну допомогу, але Джеймсу та його сім’ї майже нічого не діставалося — усе розподілялося за гроші.

  У два роки Джеймс ще не міг говорити і ходити, а будучи наймолодшим серед братів і сестер, він не отримував стільки уваги, скільки інші діти. Так пролетіли ще п’ять років. Джеймса віддали до школи для дітей із малозабезпечених сімей. Він був худенький, біленький хлопчик, якого, здавалося, міг понести вітер. Однолітки виглядали вдвічі більшими за нього, і це його дуже засмучувало.

У школі його недолюблювали через брак гарного одягу. Коли Джеймс пожалівся батькові, той відповів:

— Так тобі й треба, виростеш нормальним хлопцем. А тепер — вали звідси.

Джеймс, заплаканий, пішов до своєї кімнати, яку й назвати кімнатою було важко: це була маленька кладовка з ліжком та однією тумбочкою, де вміщався весь його одяг. Зима вже наближалася, а кімната не опалювалася — тепло було лише в залі та в кімнаті батьків.

  Як і всі інші діти сім’ї Веберів, Джеймс не мав кишенькових грошей і нічого не міг подарувати батькам на Різдво. А це обов’язково — за це били. Минулого року старшого сина Діна побили каналізаційним шнуром майже до втрати свідомості. Інші діти також отримували покарання, хоч і дарувати до шести років дитина ще не могла. Проте навіть у такому віці Тео, батько Джеймса, міг дати підзатильника за недостатню турботу про сім’ю.

Ось і настало Різдво. Кожна дитина подарувала батькам подарунок, окрім Джеймса.

— Джеймсе, ти єдиний, хто не подарував нам подарунок, — загричав Тео.

— Так, пробачте мене… Подарунок буде завтра, я обіцяю, — заплаканим голосом пробурчав Джеймс.

— Гаразд. Завтра має бути подарунок, а якщо не буде — всі будуть покарані.

  Тепер Джеймс думав, де йому дістати подарунок. У нього лишалося 34 німецькі марки.

«Може, шарф батькові й рукавички матері?» — подумав він.

Пішовши до магазину, хлопчина спитав ціну шарфа та рукавичок у продавчині.

— Добрий день, пані. Чи можна у вас купити шарф і рукавички?

— Звісно, сонечко, — лагідно мовила жінка за прилавком. — Шарф коштує 17 марок, а рукавички — 13. Береш?

«Це рівно тридцять…»

— Так! — радісно вигукнув він.

Вдома.

25.12.1967

— Батьку, ось ваш шарф, а це — матері рукавички.

— Це достатньо гарний подарунок. Ніхто не буде покараний. Дякуйте Джеймсу.

Радісний, він пішов до кладовки. Йому полегшало від думки, що тепер ніхто не постраждає. Та все ж хлопцеві було шкода: він знав, що вкрав у Діна 34 німецькі марки й мав намір повернути їх… але наступного дня Дін з’явився в його «кімнаті».

— Я знаю, що це ти вкрав у мене гроші, — тихим голосом сказав старший брат.

— Ні, я не брав. З чого ти взяв?

— Ти останній, до кого я зайшов. Усі інші сказали «ні».

— Правда, я не брав…

— Не бреши! — закричав Дін.

— Ні, я не брав!

Несподівано для Джеймса брат замахнувся і вдарив його кулаком у лице. З носа молодшого одразу хлинуло кров. Джеймс заплакав, але не кликав ні батька, ні матір — він знав, що ті все одно не допоможуть.

-Хватить плакати-загарчав Дін

Джеймс перестав плакати та через декільки хвилин перестала і кров текти

Джеймс був злий і сумний в той час але з тим нічого не зробити.

 Пройшло декілька місяців з того моменту, і…

Джеймса вигнали з дому за те, що він вкрав у Діна гроші. Хлопець вже спав на вулиці декілька тижнів у -10 градусів. Він був розлючений на весь світ. Коли його мали вигнати, Джеймс вкрав у батьків близько 450 марок. Це розлютило батька, і, щоб виплеснути свій гнів, він побив Діна та інших братів і сестер до…

— Чи можна купити квиток на поїзд з Бонна до Фленсбурга? — запитав Джеймс.

— Є варіант із пересадкою від Кіеля до Фленсбурга, він коштуватиме 70 марок. Але я не можу продати тобі квиток, бо тобі навіть немає десяти років-відповіла касирша 

— Будь ласка, продайте, я вас прошу, мені нікуди йти! — благав Джеймс.

— Пробач, але я мушу подзвонити до органів опіки.

Коли він почув це, то одразу побіг до поїзда, який саме рушав до Кіеля.

— Як потім добратися до Фленсбурга? — подумав він.

Ще вдома хлопець підслухав розмову батька і матері:

— Ти розумієш, що Джеймс не наш син?

— Так, розумію, але його біологічні батьки зараз у Швеції, в Стокгольмі…

Він хотів добратися до них, але не знав, скільки часу це займе. Джеймс минав станції, сильно хотів їсти, але не купив навіть крихти, шкода було грошей.

— Десять годин у дорозі… потерплю. Доберусь до Білефельду, там можливо поїм, — думав він.

Поки Джеймс добирався до Кіеля, його опікуни не хвилювалися, хоча давно не бачили хлопця біля їхнього дому.

— Хлопче, — сказав чоловік, звертаючись до Джеймса. — Що ти тут робиш?

Джеймс не знав, що відповісти, і сказав:

— Відпочиваю, пане.

— Ти хоч щось їв сьогодні?

— Ні, пане.

— Давай, я тебе пригощу, — ласкаво промовив дядько.

— Ні, не треба, пане, — подумки відповів Джеймс. Насправді він хотів, але не міг цього сказати.

— Я бачу по твоїх очах, що ти хочеш. Візьми пиріжок, з’їж.

— Дякую.

Хлопець їв, як скажений, ніби ніколи не їв.

  Він уже був у Білефельді — невеличкому місті, де вийшов купити води. Та він не встиг зійти з поїзда, як контролер накричав невідомою мовою:

— What the hell, how could they lose a child right on the train?

Хлопець подумав, що це до нього, і почав тікати в поїзд. Ніхто не гнався, але він усе одно боявся виходити на вулицю. Після цього випадку він не знав цієї мови, але подумав, що це французька, яку трохи вчив у школі. Потяг рушив далі, і більше він не чув цієї мови аж до Гамбурга.