Глава 11

Pov: автор

Все що встигає побачити Максим, це те як Ніка вириваю свою руку з його і котиться по длінним сходам. До нього підбігає Андрій, який стояв поряд.

— Ти що взагалі, я розумію бісить, но не спускать же її зі сход! — зупинившись говорить хлопець, потім він розуміє що Максим просто дивиться на котящуся Ніку і нічого не робить. На низу йдуть дівчата, вони прото переступають через дівчину так, наче нічого й нема і йдуть далі.

Андрій швидко приходить до тяму, біжить на низ до дівчини і починає їі трясти.

— Ей! Ей! Як тебе там, Ніко! — говорить він б'ючи дівчину по щокам. На ці слова дівчата зупиняються, потім повертають голови і біжать до Ніки, й починають плакати. Це була Катя з Лєрою.

Андрій швидко підіймає Ніку на руки, і вже хоче йти.

— Можеш і далі так стояти, може це чомись поможе! — кричить Андрій Максу.

— В нннн.…еїї кроввв. — каже Катя і заливається ще більшою порцією сліз.

— Я відвезу її в лікарню, я на машині. — говорить хлопець, рядом стоящій Лєрі.

— Дддд… добббре.

Андрій швидко відвіз Ніку в лікарню, і її забрали на катальці лікарі. Катя і Лєра весь час плакали і ходили туда-сюди. Потіп приїхав і сам Макс.

— Задоволен? — звернулась заплакана Лєра до Максима.

— Я не хотів. Я справді не хотів цього!  — прокричав Максим. — Я просто хотів сказати щоб вона не лізла в моє життя, щоб вона не лізла до моїх близьких.

— Щоб не лізла до твоїх близьких? — сказала Лєра, підіймаючись з полу. — Не лізти до тебе? Ти думаєш ви їй потрібні, ні. Ні. І ще раз НІ. Я знаю їі більше за тебе! Вона не дасть другого шансу. ВОНА БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ ЗАХОЧЕ МАТИ З ВАШОЮ СІМ'ЄЮ НІЧОГО САПІЛЬНОГО. НЕ ДУМАЙ ЩО ВИ ЧИМОСЬ....... — Лєру перебив лікар, який тільки що вийшов.

— Ви знайомі Вероніки Кіменчук?

— Так. — відповіли всі відразу.

— Що з нею? — запитала Лєра, заспокоюючись.

— Ушиб ноги, а точніше дуже багато ушибів. Мені здається це було до цього випадку. Далі ще пошкодження голови, і пару синяків. Вона везуча. — Лєра видихнула з полегчення.

— До неї можна? — запитала Лєра.

— Поки ні. Як отямиться можна. — сказав лікар і пішов.

Дівчина з полегшенням сіла як і інші. А Макс вирішив що йому тут більше нічого робити, тож поїхав до себе до дому.

Pov: Максим

Після того як вийшов лікар, і повідомив нам що з Нікою все гаразд, я відразу ж пішов до дому. Я досі не міг зрозуміти слова Лєри, про який другий шанс вона говорила, і чому вона ненавидить мою сім'ю.

Зайшовши в будинок я вже хотів крикнути що я повернувся, як почув що батьки сваряться. І почав прислухатись до слів.

— Вона була обузою для всіх нас. Ти щас так говориш, наче любив її! Ми ніколи не хотіли доньки, і тому вона постійно була лишньою! Чому ти кричиш на мене. Я зробила краще для всіх, коли віддала її в дитячий будинок. Вона постійно лізла до Макса, і він постійно получав за двох!

— Ти розумієш що ти несеш!? Це наша донька! Боже! Їй було три роки, їй було всьго три роки. Це було її день народження, ти віддала її до дитячого будинка в її день народження. Ти сама гірша мати, якутя коли-небудь зустрічав.

— Не потрібно мені тут говорити таке. Я виростила нашого сина, і завдяки мені, він не тягався з тією….

— Знаєш, я прийшов до Ніки. І вона сказала що в неї є батьки, люблячі батьки, і сестра. І все. Більше нікого. Вона мене вигнала за двері! І все через те що тобі не хотілось з нею тягатись!

— Да ти знаєш що мені та тварь сказала!? Вона сказала: " Ну привіт, мамо". Хах. Пришла така….. — я не дав мамі договорити і вишов  зі свого прикриття.

— Що ви несете? — з нерозуміючим лицем, запитав я.

— Ооо, синку ти вже повернувся? — занепокоєно запитала мати.

— Тобто обуза? Тобто всього три роки, який дитячий будинок?! Що ви несете! — вже почав кіпішувати я. В кімнаті настала хвилина мовчання. — Не мовчіть, я вас питаю! — вже почав кричати на батьків.

— Сину, сядь і ми все обговоримо. — сказав батько потроху заспокоюючись.

— Да йдіть ви! — крикнув Максим, і швидко вилетів з будинку. Його дратувало що до нього ставляться як до маленького хлопчика.

Він сів на байк, і погнав по вже знайомій дорозі. Їхав він швидко, і постійно прокручював в голові слова які почув. Дитячий будинок. Всього три роки, і її віддали до дитячого будинку. Він думав хто б це міг бути, пригадуючи всіх знайомих, тільки не Ніку (сестру). Він розумів що до цього причастна мати, та це нічого йому не давало. Він намагався знову прокрутити діалог батьків в голові, хлопець розумів що  він щось упустив, та не міг згадати що саме. Через те що він іноді зациклювався на словах, він прослухав головне.

Ось він під'їхав до будинку (раніше він тут жив з сім'єю, та потім вони переїхали в кращий дім, а цей же залишився нікому непотрібний. І тепер це, так сказати, приют для друзів хлопця яких дістали дорослі. Або ж просто місце для зібрання всієї компанії в одному місці), і швидко пройшов в середину. На нього покосились дві пари очей.

— Що з тобою — запитав Саша, який до цього читав книгу.

— Ага, виглядаєш не дуже — відірвавшись від телефону, зауважив Артур. — Щось сталось?

— Аааа? — відірвався від думок Максим — Та ні, нічого. Я в кімнату. — відповів хлопець, і пішов на другий поверх.

— Дивний. — зауважив Артур, і знову включив телефон.

— Ага. — підтвердив Саша, який вже давно був погружений в сюжет книги.

Макс ліг на ліжко взявшись за голову, він перекручував всі варіанти, та нічого не приходило на ум. Хто, як, коли, навіщо? Все це крутилось в голові хлопця. Так він непомітно погрузився в сон. Та перед тим, він зрозумів що йому потрібно щось робити. І він знав з чого почати.

Pov: Ніка

~Ааааа, моя головушка. Ееееее, чому так темно, ніч? Чи світла немає? Де я? Ай блін, очі не відкриваються. Ей, Ви, коли ви стали такими важкими? Ооо, світло. Єху!

Відкривши очі дівчина поморщилась від світла, яке різало їй очі. Звикнувши, вона оглянулась. Дівчина була в білій кімнаті, і відразу внюхав запах ліків, поморщилась. Ніка плюхнулась назад, проним в думках від тільки що приступившого головного болю.