Глава 9

Після того як я вийшла з будинку до мене підійшла Лєра.

— Щось сталось? Ти щось довго. — запитала Лєра, беручи моє лице в свої руки.

— Голова заболіла, не переживай. — я забрала її руки від свого обличчя, й опустила їх.

— Ей, ти! — до мене підходить Максим і хапає за руку — тільки спробуй ще раз підійти до моєї матері, я за себе не ручаюсь.

— Дуже потрібно, я просто підійшла поговорити. Щ ти так кіпятишся? — зробив невинне лице, я подивилась на нього.

— Я тебе попередив. — після цього він відпустив мою руку, і пішов.

— І що це тількішо було? — подивилась на мене Лєра.

— Не знаю. Больне, що скажеш.

— Ніко. — вона подивилась на мене суровим поглядом. — Що ти хотіла від тієї жінкі?

— Ну я просто хотіла поговорити. — опустивши погляд, промовила я. — Ми стільки не бачились, а коли я сказала що я її донька, єдине що її хвилювало так це щоб ніхто не знав. Навіть не вибачилась. — Лєра просто підійшла до мене й обійняла.

— Поїхали до дому. — обіймаючи, запропонувала та. Я кивнула і вона мене повела геть.

Приїхавши до дому я пішла до себе, і лягла на ліжко. Так я просто лежала роздумуючи над всім що зі мною сталось. Так я й не помітила як заснула.

Прокинулась я посеред ночі. В мене сушило горло, тож я пішла попити води. Поки я ходила згадала слова про те що замість мене похоронили іншу дівчинку, тож я пішла в кімнату щоб з'ясувати хто це.

На ранок я дізналась що це була дівчинка, їй було 3 роки, її звали Надя. Також завдяки репортерам які хотіли засняти траур моєї сім'ї, я дізналась де вона похоронена. Тож я поїхала до неї прикупивши букет.

Я поїхала ще з ранку, тож всі ще спали.

Приїхавши на місце, я підійшла до могили.

— Семоненко Вероніка Альпівна — прочитала я слова на могилі. — Пробач. — опустивши голову промовила я.

До цієї могилки навідуються і згадують Ніку, та я приходитиму до Наді. Маленькій дівчинці було трохи більше трьох років, коли вона померла. В той день вони пішли в розважальний центр з батьком, і ніхто не вижив. В дівчинки не було матері, тому наврят хтось знає що вона похована тут. Це все я дізналась з різних статтей.

Ніка просто сиділа біля могилки, спочатку вона вибачалась за те що це все через неї, потім розповіла трохи про себе, і пообіцяла що навідуватиметься до Наді.

Ніка не зійшла з глузду щоб розмовляти з померлими, ні. Вона просто винила в ставшомуся себе. Через неї до дівчинки за стільки років ніхто не звернувся по імені, ніхто не оплакував втрату дівчинки. І все це було через Ніку, вона вибачалась за своїх батьків, вибачалась за все, чого не зробила.

— Добре, я ще прийду. — після декількох годин, дівчина всеж вирішила поїхати до дому. На кінець вона похилилась, і вже хотіла йти.

— Що ти тут забула! — з криком підійшов Максим. — Навіщо ти сюди прийшла, іди звідси, і тільки спробуй ще раз прийти сюди! — сурово проричав хлопець, дівчина на це не реагувала, вона знову нахилилась щоб поклонитися, та тот її відштовхнув, так що та впала на каміння. — Я що сказав, геть! Спочатку мати, тепер до моєї сестри приперлась, що ти від нас хочеш!?

— Я прийшла до дівчинки, як і ти. Вона не твоя, щоб ти забороняв мені приходити до неї! — крикнула дівчина.  Тут до них підходить мати з батьком хлопця, і дивляться на них круглими очима.

— Вона моя сестра, і я маю повне право не дозволяти тобі сюди приходити! — знову прокричав хлопець, навіть батьки вже почали його заспокоювати, взявши того за руку та він її вирвав.

— Вона не твоя сестра, і ніколи нею не була! Чому ви знущаєтесь над цією дівчинкою, їй було тільки три роки а ви вже її хоронете під чужим іменем! — прокричала я, дивлячись на батьків.

— Я не знаю що в вас тут сталось, та краще буде якщо ти підеш. — промовив батько Максима, дивлячись на мене.

— Чому це я маю йти, ви їй ніхто!  — відповіла я.

— Так само як і ти! — не витримав викрикнула Аліна.

— Я? Я ніхто? Чепез мене вона тут лежить, і я маю право приходити сюди кожен день за вибаченням! — викрикнула я, ледь стримуючи сльози. Я досі сиділа на битонній доріжці. Максим після слів матері завис, а батько дивився на мене з ненавистю, также як і мати.

— Я не буду це більше терпіти. — батько Макса підійшов до мене, й вхопивши за руку потягнув на вихід із кладовища. Я леді піднялась щоб не волочитись по землі, коли мене штовхнув Максим я сильно вдарила коліно. І поки мене тянули і нераз подала. — тільки спробуй ще раз прийти сюди! — крикнув він, і штовхнув мене відразу як ми вийшли за кладовище. Потім він нахилився до мене і прошептав — Ти психічно хвора, можливо тобі буде краще в спеціальній лікарні, для таких як ти?

— Божевільна? — усміхнувшись, запитала я. — Це я божевільна? Да ви на себе гляньте, ви свою доньку викинули з дому в три роки і прикрились несчасним випадком, де вона згоріла! — дивлячись на нього, говорила я. З кожним словом його лице змінювалось. А я ледь піднявшись продовжила — Це ви зглузду з'їхали. Ви хоч розумієте що видали чужу мертву дитину за свою, а свою ж назвали мертвою! Я жива! Я не хучу бачити своє ім'я на могилі цієї дівчинки, що вона вам зробила?

Тут звідкілясь береться Максим, він швидко підходить до мене, й б'є мене по щоці. Ну і я знову падаю.

— Замовкни. Тільки спробуй ще раз сюди зайти, і так глузувати. Ти думаєш це смішно?! — післ цього він іде, та його батько ні.

— Ттт.. тии Ніка? — запитує той. Лице його вже давно поблідніло. — Ти не можеш бути Нікою. Йди геть! — він підіймає мене, й пихає вперед, щоб я пішла.

— Я не припиню приходити до Наді, і мені байдуже що ви мені зробите, бийте скільки хочете, та я буду сюди приходити. — спікійно відповіла я, і пішла до байка.

Я вирішила відразу їхати до дому, адже не повідомила іншим куди я зникла.

По дорозі я витерла кров яка йшла з розбитої губи. Та все ж так появитись дома не можна, коліна роздерті. Тому я ще заїхала за штанами і після цього поїхала до дому.

Приїхавши, всюди було тихо, поки не вибігла Лєра.