Глава 6

Після закінчення пари, дівчата пішли на наступну. Так як часу було ще багатенько, вони вирішили прогулятись по університету, так би мовити, закріпити пам'ять про всі повороти коридорів. Також з ними захотіла піти Катя, тож з умовою не говорити про хлопців, вони пішли по коридору.

Так вони бродили хвилин 10, і знайшли ще не знайомі їм коридори, та вони побачили вдосталь, і вже вирішили йти назад. Та не дійшовши побачили скупчення народу, ну й звісно пішли туди.

В середині вони помітили хлопця, і по тому що запізнивсь він на пару з " королями університету" то він Максим. Там ще була якась дєвка, і трохи далі остальні королі.

— Я тебе так довго чекала, ти навіть уявити не можеш! — після цих слів вона повісилась на нього, Ніці навіть було його шкода, до того як він заговорив.

— Я звичайно розумію що красивий, і все таке. Но ми знайомі? — після цього вона відійшла від нього на крок, і подивилось в очі.

— Ти що мене забув, непевне забув. Та нічого, це просто багато часу минуло, та ти мене швидко згадаєш. — вона вже хотіла знову на ньому повиснути, та він відштовхнув її від себ, і вона впала на підлогу.

— Я сказав що я тебе не пам'ятаю, що не зрозумілого. Я б запам'ятав тебе якби це було потрібно, та здається ти була не дуже мені важлива. — після цих слів вона заридала.

— А хто вона? — пошепки до Каті, промовила я. Ну а що, ця людина знає всіх і все, хоча навчається стільки скільки й ми.

— Ну судячи по ситуації, то тепер колишня королева універу.

— Ого, тут і таке є. — з круглими очима, запитала Лєра.

— Так, їх дві, кращі подруги, ті ще сучки. Здається вони мутили з Максом, та це по її словам. А на ділі, наскільки я розумію тільки одна ніч.

— Непогано. — після цих слів, Ніка продовжила дивитись на шоу. Не те щоб вона любила когось ображати, в неї було правило " Тронуть мене, трону і я", та іноді вона могла за коггєось заступитись. Та мало того що вона заступалась за невинних, вона це робила рідко. А тут, сама полізла, тепер хай і реве. Можливо ту дівчину їй було шкода, та цікавості подивитись продовження було більше.

— Максимчику, як ти можеш таке говорити, ми ж кохали одне одного. — не переставала ривіть та.

— Припиняй цей цирк, і годі себе позорити. — більш грубо, сказав той — І на майбутнє — він присів до вже сидівшої на підлозі дівчини, і заправив їй волосину за вухо. — можеш не говорити мені що ми кохали одне одного, я ніколи не вірив в кохання. Тож, не позорсь ще більше. — після цих слів він піднявсь, та не пішов. Його погляд досі був прикований до дівчини.

Плачуча дівчина підійнялась, і маленькими кроками пішла по коридору. Всі почали розходитись, та Ніка досі стояла і розмірковувала над його словами " Я ніколи не вірив в кохання", з думок її вивела трясуща за руку Лєра. Поглядом та запитала чи все гаразд, на що я кивнула і пішла в перед. Та не далеко.

— А ви новенькі ж. — на ці слова Ніка повернулась, на голос, а Лєра просто застила. — Я чув про вас. Бідні дівчата вирішили познайомитись з самими популярними хлопцями, я бачу після того як вас отшили, ви пішли на крайні дії. Вже й одяг крадете, щоб нам сподобатись. Смішно.

Ніка весь час дивилась на Максима, її смішили його слова.

— Навіть не знаю. Ну з відчуттям гумору, в тебе проблеми. Та й не тільки. Отшить вони нас не могли, так як ми, по твоїм словам, тільки знайомились. А от про крадіжку навіть не знаю. Мені приємно, що ти вважаєш наш одяг настільки розкішним, що позволити його собі може не кожен. Та сам подумай, якби так, ми б і прикрас прихватили з собою, а то одяг це дрібідєнь. Та й вдягли б щось більш дороге.

—Можливо ти маєш рацію. — після цього він підійшов, і наклонивсь до мого лиця. Він був так близько, що я з легкістю відчувала його подих. Весь час ми дивились одне одному у вічі, і нікуди більше. Все ж він нахиливсь до мого вуха. — Макс, рад знайомству. Не кожного дня я таких зустрічаю.  Тебе як?

Тільки я придумала що сказати, як він від мене ледь не відлітає.

— Держи, між нею відстань. — Лєра відпихнула його від мене з усієї дурі. І стала переді мною.

— Ооо, ну нарешті. Подружаня прокинулась.

— Я тебе попередила.

— Боюсь, біжу і спотикаюсь. — на цей раз він підходить до Лєри. Він хапає її руку, і міцно тримає, що я побачила як вона почала біліти. — І що ви мені зробите?

Він мене почав дуже сильно бісити, тож я підійшла і вдарила його руку так що він відпустив Лєру. І тепер я стояла попереду.

— Тобі? Не багато ти на себе береш. Ми можемо завдати тобі шкоди, не підходячи до тебе. Можливо ти й багатенький, та це нічо не міняє. Твій мінус, це те що ти недооцінюєш свого суперника.

— Може досить, набридло. Гризетесь як собаки. — втрутивсь Саша.

— Повністю згоден. Не принижуй себе, чи ти забув, ми ніколи не шкодим дівчатам перші. — Андрій.

— А мені було цікаво, я б ще подивився. — Артур.

— Ми просто розмовляли, не перебільшуйте.

— Ходімо Ніко. — Лєра швидко хапає мою руку, і тяне за собою.

Вона відразу потягла мене на вихід з універу, та я й проти то не була. Ми швидко дійшли до машини, і сіли в неї.

— Ніко, от скажи, чому тобі постійно потрібно всунути свого язика?

— Тобто, ти натякаєш що я попросту там з ними сперечалась?  — не зрозуміла я.

— Саме так.

— Ааа, ну вибачте що вирішила зуступитись, а не стояла проконтнувши язика! — мене це начала напрягати.

— Я то стояла? Да ти себе бачила. Ведешся на кожне слово, тобі не було чого робити? Чому ти постійно лізеш в суперечки, тобі так подобається позорити мене і мою сім'ю? — після цього я подивилась прямо в її очі. Невже це сказали мені, та й хто, вона.

— Хахаха, вибач. — на повному сер'йозі промовила я. Потім ще добавила сидячий поклон, як не як, а були ми в машині. — А я в же й забула про те що це ТВОЯ сім'я, вибачте Кіменчук Валерія Ільївна. — в її очах читалось занепокоєння, можливо вона почала жаліти про сказане, та її погляд швидко став звичайним. — Давайте щоб було краще для вас і вашої сім'ї, будем відразу говорити що ми не рідні. Так як про це знає пара людей, великої проблеми не завдасть. Ваш статус така як я, не буде бруднити, і ви будете з чистою душою. — більш тихо промовила я.