Глава 3

Ранок як завжди для сестер розпочався з будильника. Першою, під своє ж ниття невиспаності, прокинулась Ніка. Побачивши Лєру, яка прикривалась подушкою, почала її будить. Що не дуже виходило, тому через декілька секунд, по всій кімнаті  роздався грухіт. І да, це впала Лєра.

— Ніко!!!

— Да, я вас слухаю. — повисаючи з ліжка до підлоги і валяючійсь на ній сестрі, почала та.

— За що? Ти оце через вчорашнє? Якщо так, то забудь. То був жарт.

— Просто. Ні. Ніколи. Не схоже на жарт.

— Моя нога, не могла хоча б попередити.

— Так я і попередила, ти все одно не послухала.

— Добре. — надувши губи, Лєра підійнялась і пішла до своєї кімнати. Та перед тим як закрити спитала:

— Вдягаємось як вчора, ми ще не з усіма познайомились.

— Не з усіма? Ти жартуєш?

— Да ми навіть половини наших одногрупників не знаємо.

— І що з того. Якби захотіли, підійшли б.

— Ну Ніко. Я знаю що ти не дуже хочеш нових знайомих. Та це потрібно.

— Я не погоджувалась. Одяг, добре. Я погодилась вдягатись як хтозна-що. Та на пошуки нових співрозмовників, ні.

— Тобі що так важко. Скільки часу минуло, а ти досих пір не можеш довіряти людям?

— Ну і скільки минуло? Якщо ти і забула, то я ні! Минуло тільки півтора роки! Ти думаєш я так швидко забуду? — В Ніки вже почали сльозитись очі.

— Вибач. — Лєра швидко підійшла до сестри і обійняла. — Не хочеш більше нових знайомих, гаразд. Як скажеш. — все це вона говорила дуже тихо і спокійно. — Та все ж що до одягу, деньок ще походим?

— Я не проти.

Вони ще сиділи так хвилин 10. Лєра обіймала Ніку, а та поклала голову на плече сестри, і дивилась в одну точку. По її щоках іноді пробігали одинокі сльзи.

Потім кожна розійшлась по своїх кімнатах. І вже через годину обидві спускались на низ.

Лєра була одягнена в коричневий сарафан і в сірий гольф. А Ніка в джинсову юбку, і жовтий гольф.

На низу вде сиділи мати з батьком. Дівчата взяли собі по йогурту і поки його пили, розмовляли з батьками.

— Вже час, вам потрібно йти щоб не запізнитись. — промовив батько.

— Виганяєте нас? — з посмішкою запитала Вероніка.

— Маєм право — мама.

— Ну якщо вже ви так хочете, то немаєм права перечить — вирішила підіграти Лєра.

— Повністю з вами погоджуюсь, Валерія.

— Тікі цей, ключі не забудь. — Лєра.

— А ти? — Ніка.

— Ну в мене є водій — показуючи на Ніку почала сміятись та.

— Смішно, смішно. Гаразд, ходім, нада буде тебе потім десь повчити.

— Якщо ви забажаєте, то я не буду проти.

— Добре. — дівчата вже йшли до дверей, як в Ніки виникло запитання. — А хіба вони не зрозуміють по машині що ми не з бідних?

— А хто сказав що ми припаркуємось біля університету?

— Ааааа, вельми розумно.

— Хто б сумнівався.

Якщо б раніше, дівчата йшли довгенько, то тепер дістались до університету за хвилин п'ять, якщо не менше.

Припаркувавшись недалеко від університету, вони пішли на першу пару.

— Бач, так же набагато зручніше, і швидше. — Лєра.

— Не спорю. Та нам потрібно знайти аудиторію в якій зараз пара.

— В нас…. — риючист в своїй памяті, згадувала Лєра.

— Макроекономіка. — вирішивши, що та буде довго згадувати, Ніка трішки допомогла.

— Так, саме це й мала на увазі.

— Не позорсь. — з цими словами Вероніка пішла вперед, залишивши позаду сестру.

— Беее — Лєра образливо висунула тій язика.

Зайшовши до аудиторії, на них налетіла Катя.

— Знаєте хто сьогодні прийшов в університет. Ви не повірите. — почала ледь не пищати та.

— Якийсь гарненький пацан, за яким усі бігають. І ти в том числі. — розпочала насміхатись Ніка.

— Це не просто пацан, це хлопці. І вони були королями в попередній школі, а та школа найкраща в місті. Тобто ви розумієте, так?

— Найкращі хлопці, з найкращой школи? — нерозуміючи запитала Лєра.

— Так. І знаєте, найкращі не через те що вони там розумники і все таке. Вони займали завжди найперші місця. Немає значення чи спорт то, чи навчання. Розумієте?

— Розумні і накачані? — знаву вирішила вточнити Лєра.

— Іііііі, ще й до того красиві.

— Аааа, ну так би відразу. Навіть мене зацікавила своїми, ііііі. А так, нічого цікавого.

— Нік, ти просто їх не бачила. А коли побачиш, зрозумієш про що я.

— Ну-ну. — не бажаючи більше слухати, Ніка пішла до останнього ряду, зайняти місце. А Лєра так і продовжувала розмовляти біля дверей, з постійно підстрибуючою від радості Катьою.

— Привіт.Чому сама? — до Нікі підсіла Юля.

— Оно. — махнувши головою в бік сестри, показала Ніка.

— Катька. — усміхнувшись, сказала та, бо вже знала про що та веде розмову.

— Ти відносишся до її числа, чи до нейтрального?

— Хххммм, навіть не знаю. Я їх бачила, непогані, та все ж...

— Не зайшли?

— Ну можна й так сказати.

— Чому, якщо вонр по твоїм словам непогані?

— Ну крім того що я бачила тільки здалеку, то більш нічого. Я їх не знаю, а мене таке не цікавить. Здалеку вони не такі хороші, як здаються. Красиві, з цим не спорю. Та пиха присутня.

— Стандарт — все що сказала Ніка перед тим, як гепнутись головой об парту.

— Чому відразу стандарт? — не зрозуміла Юля.

— Стандартний набір красунчика хлопця. Велич і пиха.

— Та все ж, це тільки здалеку.

— Це нічого не міняє.

— Не всі люди такі, якими здаються.

— Ти зараз перечиш своїм же словам.

— Можливо. Ви теж мені не такими здались.

— Ну і якими ми виглядаємо зі сторони.

— Неряшливе вбрання, постійно ходите в двох, тихі, занудні, ботанки.

—  І справді гидота. Чому ви тоді до нас підійшли?

— Даня сказав що ви непогані, я навіть відмовляла його.

— Хах. Так не подобались?

— Не ображайсь, та я ніколи таких людей не розуміла.

—…….

— Та зараз я зовсім іншої думки.

— Хоть щось.

— Чому ви ні з ким не знайомились? Нові знайомства це ж завжди добре.