Глава 1

Привіт, мені 17 з половиной і мене звати Вероніка, та для близьких Ніка. В мене є сестра Лєра чи Валерія, без різниці, і ми одного віку, та вона старша за мене. Ми дуже добре ладнаємо, ну якщо короче, ми найкращі подруги.

Наших батьків звати Віка і Ілля Кіменчук, вони нас дуже люблять, як і ми їх. Таких людей мало, та все ж є. Постійно про нас піклуються та дбають. Також вони дуже веселі, не занудні з своїм повчання, як зустрічається у багатьох сім'ях, а навпаки. Також наш батько є власником кількох пристижних отелів нашого міста, а мати дизайнер одягу, і має пару своїх магазинчиків.

Ну ви вже зрозуміли що наша сімейка не з бідних. Багато хто заздрить нам. Та вони не знають звідки це все. На що пішли наші батьки, щоб мати таку роботу, й зарплатню. В більшості це все завдяки наполегливості і цілеспрямованості матері і батька. Та й дівчата теж не зустріли хороше життя з народження.

Лєра постійно відчувала себе самотньою, батьки завжди на роботі, а дівчинці потрібно якось самій подбати про себе. Ще в юному віці вона розуміла чому її мати і батько проводять мало часу з нею, та не зважаючи на це вона їх дуже любила. Тому що весь вільний час вони намагались провести в кругу сім'ї. Дівчинка з малечку знала як подбати за собою, батьки постійно працюють, і вона повинна знати як розігріти чи приготувати їжу, прибрати за собою.

В Вероніки було щось схоже, та набагато складніше.

Спогади:

В дитинстві дівчинка постійно гралась зі своїм братом, він любив її і піклувався про неї, тому що вони були двійнятами, а він як самий старший, ніс за свою сестричку відповідальність. Сімейка була не з бідних, ні в чому собі не відмовляла, та попри це був один недолік. Батьки дуже обожнювали свошо трьохрічного сина, що не скажеш про маленьку Ніку. Мати з батьком завжди хотіли хлопчика, і на узі їм про це не раз повідомляли. Та народились двійнята, хлопчик з дівчинкой. Тож з самого народження Ніку недолюблювали власні батьки. Дівчинка ж попри ставлення батька і матері до неї, дуже їх обожнювала. Вона була ще маленькою, щоб бачити погляди батьків на неї.

Та настав день, коли до неї в кімнати зайшла мати, і повідомила що Вероніка поїде завтра в лагерь до діток. Дівчинка дуже зраділа, та коли спитала чи поїде з нею братик, їй тільки відповіли щоб вона йому нічого не говорила.

На наступний день її відвезли в цей лагерь, з самого ранку. Дівчинка поки батьки не бачили, побігла до брата, і поцілувала його в щічку, надягла на руку подарунок, поки той мирно спав, і сказала щоб той не сумував без неї.

Ось дівчинка вже знаходиться в цьому лагері два тижні, кожного дня вона видивляючись батьків у вікно, чекає що її заберуть. Та цього не відбувалось. Всі діти сміялись з неї, говорячи що мати  її покинули, а вона вірить що вони її заберуть. І так кожного дня. Ніка не розуміла чому з неї глузують, не розуміла чому їі не забере мама з цього жахливого місця, чому вони покинули її тут, вона хотіла до свого братика який би захистив від цих дітей, постійно насміхаючимись над Веронікою.

З кожним днем дівчинка втрачала надію на повернення батьків, та брата. Та попри це досі вірила що вони її люблять. Через це над дівчинкой глузували однолітки, в неї не було друзів у цьому жахливому місці.

Минуло чотири роки від тоді коли Вероніка в останнє бачила свою матір з батьком, свого брата. За цей довгий час вона зрозуміла куди потрапила, зрозуміла що її ніколи не заберуть. Дівчинка якій було тільки сім рочків,не вірила в любов. І все через батьків, вона і досі не знала за що вони так вчинили. За ці роки вона навіть зненавиділа свого брата, на якого вона надіялась до останнього. Думала що в один день він прийде, знайде її, забере з собою. Та цього не сталось. Вона зрозуміла що батьки її ніколи й не любили, а брат якщо й любив, то на те що вона зникла, йому було байдуже.

За ці роки з неї добряче покепкували і принизили однолітки. Та з часом вана стала холодною і жорстокою. Вона добряче відповідала своїм кривдникам, і через це до неї ніхто не ліз. Сьогодні мали закрити цей дитячий будинок, і всіх дітей переведуть в інші. Ніці було цілком байдуже куди вона потрапить, адже всюди було одне й те саме.

В новому дитячому будинку її вже ніхто не ображав а навпаки хотіли потоваришувати, та через її холодність, друзів вийшло не так і багато. Однієї з кращих друзів була дівчинка Кіра, на рік старша від самої Вероніки. Також було ще декілька дівчат та хлопців, та з ними вона здружилась не так.

Дівчата стали справжніми подругами, постіно були поряд, підтримували і довіряли одна одній.

Вероніку могли б не раз удочерити, та вона намагалась уникнути цього. Вона розуміла що хоч це місце і не ідеальне, та це краще ніж з сім'єю. З часом вона так і не навчилась довіряти людям, а особливо тим, які приходили щоб когось придивитись собі.

Так минуло ще два роки, дівчинка сидить на підвіконні і поглядує то на фото, то на краєвид за вікном. Ніка була понурена в роздуми, вона сумувала. Сумувала за тією, яка допомогла повірити що не все так погано в цьому житті, що є люди яким ти не байдужа. Декілька місяців назад Кіру забрала і удочерила сім'я. І ось Вероніка дивиться на їхнє спільне фото згадуючи всі щасливі моменти проведені з подругою. Вона була рада що та нарешті пізнає любов сім'ї, та вона хвилювалась щоб вона не виявилась такою ж як у неї.

— Вероніко, там приїхала сім'я, вони хочуть собі дівчинку девяти років, я подумала може ти захочеш. — директор дитячого будинку Марина Дмитрівна розуміла дівчинку. Вона була дуже доброю і турботливою. Постійно піклувалась про дітей свого дитячого будинку, і знала чому Ніка нехоче нової сім'ї.

— Добре, Марійо Дмитрівно, всеодно мені вже байдуже. Мене тут нічого не тримає.

— Ееее, я ображусь. А як же я. Ти що за мною не сумуватимеш.

— Хаххах — дівчинка швидка обійняла образливу особу.— Як ви могли про таке подумати?

— Хахах. Дуже добре що ти погодилась, я дуже рада цьому.

Коли Марія відішла, вони попрямували до її кабінуту. Де сиділи особи, які хотіли удочерити собі дівчинку.