10.Вечір без правил

Після роботи вся компанія вирушила до невеликого закладу неподалік. Місцеві називали його просто «ганделиком» – затишний дерев'яний навіс із кількома столиками, стільцями та невеличким баром усередині. Місце було простеньке, без особливих претензій, але саме тут часто збиралися компанії, щоб відпочити після робочого дня.

Усі весело сміялися, заходячи всередину, і відразу почали обговорювати, де краще сісти.

– Давайте ось тут! – запропонувала Рита, показуючи на вільний столик.

Усі погодилися, розташувалися й почали робити замовлення.

Поки чекали на напої та закуски, Аліса щось розповідала Лізі, коли раптом почула знайомий голос:

– О, а ти що тут забула?

Вона повернула голову.

Перед нею стояв Артем, обіймаючи за талію якусь дівчину. На його обличчі грала самовдоволена посмішка.

– Ти ж у нас правильна, ніколи не заходиш у такі місця. А це що, твої дружки? Купка ботаніків? – він голосно розсміявся, переглянувшись зі своєю супутницею.

Аліса повільно підвелася.

– Артеме, ти б краще далі котився туди, звідки приповз.

Посмішка зникла з його обличчя.

– Ти як зі мною розмовляєш?!

Він різко ступив до неї, замахнувшись рукою, але Данило миттєво підвівся й опинився між ними.

– Ти ще хто такий? Її новий хахаль?

– Відстань від неї, – холодно промовив Данило.

– Ага, друг, – протягнув Артем. – Знаємо ми таких друзів. Як тягали тебе, так і тягають.

Він ще раз зневажливо подивився на Алісу, потім розвернувся до своєї супутниці.

– Пішли в інше місце, краля. Тут повітря брудне.

І вони зникли за виходом.

За столиком запала тиша.

Невдовзі принесли замовлення, але ніхто не поспішав починати розмову. Аліса сиділа, опустивши очі, намагаючись стримати сльози. Та вони все одно покотилися по щоках.

– Я не така… Не думайте, що… – почала вона, але голос зрадницьки затремтів.

Данило пересів ближче й обережно витер сльозу з її щоки.

– Не звертай уваги. По ньому відразу видно, що він за людина. Ти ні в чому не винна.

Аліса опустила голову.

– Як ти взагалі з ним познайомилася? – тихо запитала Ліза.

Дівчина трохи помовчала, збираючись із думками.

– Насправді спочатку він не був таким. Навпаки, був уважним, турботливим, завжди намагався мене захищати. А потім у його житті з'явилася ця красуня, і щось пішло не так…

Вона замовкла.

Рита обережно подивилася на неї.

– Він… бив тебе?

Усі повернули голови до Рити.

– Що? Я просто хвилююся за неї, – пояснила та.

Аліса заплющила очі.

– Так. З часом він став дуже ревнивим. Намагався підлаштовувати ситуації, щоб я залишалася наодинці з його друзями, а потім звинувачував мене в зраді. Я навіть одяг почала підбирати так, щоб ніхто нічого не помітив. Постійно ходила в кофтах із довгими рукавами та штанях…

Голос її зірвався.

– Я стільки всього терпіла…

Сльози знову покотилися по щоках.

Данило не витримав і обійняв її за плечі.

– Заспокойся. Ти не винна. Просто зустріла упиря недоробленого.

Аліса крізь сльози ледь помітно посміхнулася.

Уперше за довгий час вона відчула тепло й підтримку, яких їй так не вистачало.

– А що твої рідні казали? – обережно поцікавилася Марина.

– А що вони могли сказати? Мами вже три роки немає.

– Вибач, я не знала… – тихо промовила Марина.

– Нічого страшного. Таке життя. Батько нас покинув, коли мама ще була вагітна. Братів і сестер у мене немає. Є бабуся по маминій лінії, але ми чомусь уже давно не спілкуємося.

– Боже, як ти сама з усім цим справлялася? – видихнула Ліза.

Данило деякий час мовчав, а потім обережно запитав:

– Вибач за запитання, але чому ти не пішла від нього раніше?

Аліса гірко посміхнулася.

– Я намагалася. І що більше намагалася піти, то гірше він поводився. Зрештою я просто перестала розуміти, як вибратися з усього цього.

– Так, усе! Відчепіться від неї, – рішуче втрутилася Марина. – Досить на сьогодні сумних розмов. Ходімо, я проведу тебе до туалету. Трохи приведеш себе до ладу. Ти ж наша леді-бос і повинна бути гарнюнею!

Аліса вперше за вечір засміялася.

– Ну ти й вигадаєш!

Дівчата пішли, залишивши колег за столом.

– Важко їй, – тихо промовила Рита.

Данило лише кивнув, дивлячись услід Алісі.

– Головне, щоб більше ніхто не дозволяв собі так із нею поводитися, – відповів він.

Коли дівчата повернулися, Аліса вже виглядала значно спокійнішою.

– Ну що, тепер можемо нарешті відпочивати? – запитала Марина.

– Нарешті! – підтримала її Ліза.

І вечір поступово повернувся до свого початкового настрою.

Вони голосно сміялися, згадували кумедні робочі моменти, розповідали історії зі свого життя й поступово дізнавалися одне про одного трохи більше.

Аліса вперше відчула, що вона тут не просто колега, якій доручили керувати невеликою командою. Вона стала частиною маленької дружної компанії. І їй дуже хотілося вірити, що так буде й надалі.

Час непомітно спливав. Напої поступово закінчувалися, розмови ставали дедалі веселішими, а компанія вже добряче втомилася від насиченого вечора.

Зрештою частина колег почала розходитися, і за столиком залишилися лише Аліса, Данило, Марина та Ліза.

– Знаєте, а ми все-таки класно відпочили. Давно я так не проводила вечори, – промовила Аліса.

– Я теж! – одразу підтримала її Ліза.

– Треба частіше влаштовувати такі тімбілдинги, – запропонувала Марина.

Усі засміялися.

Аліса глянула на годинник і підвелася.

– Здається, мені вже час додому. А то ще доведеться вам мене нести.

– Може, тебе провести? – запропонувала Марина.

– Та ні, я сама равликом поповзу. Усе, всім па-па!

Вона відсунула стілець і зробила крок, але раптом зачепилася за ніжку сусіднього стільця. Втративши рівновагу, Аліса похитнулася й упала просто на груди Данила.

Усе завмерло.

Він встиг підхопити її, підтримуючи за талію. Між ними залишилося зовсім мало відстані.