7.Тінь серед знайомих

Тиждень спокою добігав кінця, і Аліса вже майже повірила, що дивні події залишилися в минулому.

Того ранку її викликали до кабінету начальника. Аліса переглянула список справ, подумки перебрала останні помилки й лише тоді постукала у двері.

– Заходьте, Алісо, – почувся голос боса.

Він сидів за столом і переглядав документи.

– Ви хотіли мене бачити?

– Так. У нас з’явився новий проєкт. Відповідатимете за його організацію, тож потрібно зібрати команду. Виберіть людей, із якими вам буде зручно працювати. І додайте до команди Данила.

Аліса здивовано підняла брови.

– Данила? Він же ще не так давно в нас працює.

– Саме тому. Хай набирається досвіду. Хлопець здібний, а найкраще вчаться, коли мають справжню відповідальність. До того ж думаю, що ви спрацюєтеся.

– Гаразд. Я все підготую.

– Чудово. Розраховую на вас.

Повертаючись до свого кабінету, Аліса вже складала в голові список завдань. Роботи обіцялося чимало, але новий проєкт її зацікавив. Нарешті щось звичайне, конкретне й зрозуміле, де не потрібно шукати прихованих знаків у кожній дрібниці.

Вона зібрала команду, розподілила обов’язки й узялася до роботи.

Данило поставився до новини з неабияким ентузіазмом.

– То виходить, тепер я офіційно доріс до серйозних справ?

– Не поспішай святкувати. Для початку спробуй розібратися з усіма документами.

– А я вже сподівався, що мені вручать окремий кабінет і ключі від сейфа.

– Звісно. А ще особистого помічника, який читатиме документи замість тебе.

– О, ти вже думаєш про моє майбутнє. Приємно.

Аліса тільки похитала головою, ховаючи усмішку.

День минув швидко. Колеги обговорювали завдання, сперечалися щодо деталей і пропонували власні ідеї. Робота просувалася добре, і Аліса залишилася задоволена результатом.

Проте ближче до вечора вона зрозуміла, що не встигає закінчити все заплановане.

Один за одним колеги почали збиратися додому.

– Алісо, ти йдеш? – запитала одна зі співробітниць, зачиняючи сумку.

– Ще трохи попрацюю. Хочу доробити таблиці, щоб завтра не починати з хаосу.

– Як знаєш. Тільки не засиджуйся до ночі.

– Постараюся.

Невдовзі офіс спорожнів. За вікнами темніло, а приміщення освітлювали лише настільні лампи.

Аліса так захопилася роботою, що не відразу помітила Данила.

– Ти ще тут? – здивувалася вона, побачивши його біля свого столу.

– Як бачиш. Помітив, що ти не збираєшся додому, і вирішив допомогти.

– Не обов’язково було залишатися.

– Знаю. Але якщо закінчимо сьогодні, завтра зможемо спокійно працювати над наступним етапом.

Вона на мить замислилася, а тоді посунула до нього частину документів.

– Гаразд. Перевір ось це, тільки нічого не переплутай.

– Твоя віра в мене просто безмежна.

– Я вірю в тебе рівно настільки, наскільки ти заслуговуєш.

– Уже краще. Є куди рости.

Вони знову взялися до роботи.

Минуло ще кілька десятків хвилин. За цей час вони встигли обговорити майбутній план, виправити кілька помилок і навіть посперечатися через одну таблицю. Зрештою Аліса мусила визнати, що допомога Данила справді була доречною.

Коли останній документ ліг у папку, вона відкинулася на спинку крісла.

– Ну все. На сьогодні досить.

– Невже? А я вже думав, що ми тут зустрінемо світанок.

– Не підкидай ідей.

Данило засміявся й почав збирати свої речі. Аліса підвелася, щоб вимкнути світло біля дальніх столів.

Офіс здавався незвично великим і порожнім. У тиші було чути лише їхні кроки.

Повертаючись до свого столу по сумку, Аліса мимоволі глянула на Данила.

І завмерла.

На одну коротку мить їй здалося, що замість його обличчя на неї дивиться людський череп.

Порожні очниці. Неприродно розтягнутий рот. Здавалося, він кричить просто їй в обличчя, хоча навколо панувала цілковита тиша.

Аліса різко відсахнулася й мало не впала, перечепившись об ніжку стільця.

– Вибач! – вихопилося в неї.

Данило розгублено озирнувся.

– Що сталося?

Аліса знову подивилася на нього.

Перед нею стояв звичайний Данило. Живий, здивований і, здається, трохи наляканий її реакцією.

Ніякого черепа.

Ніякого крику.

Лише знайоме обличчя й тиша порожнього офісу.

– Нічого, – швидко відповіла вона. – Я просто… злякалася.

– Чого?

– Не знаю!

Вона схопила сумку й поспішила до виходу, майже бігом діставшись туалету. Зачинившись усередині, Аліса сперлася руками об умивальник і заплющила очі.

Серце калатало так, ніби вона щойно пробігла кілька кварталів.

«Що це було?»

Вона повільно підняла голову й поглянула в дзеркало.

Її власне відображення дивилося на неї блідим обличчям і широко розплющеними очима.

– Утома, – прошепотіла Аліса. – Це просто втома.

Але сама не повірила жодному слову.

Останніми днями вона спала спокійно. Жодних кошмарів, жодних дивних голосів. Вона вже почала думати, що найгірше позаду.

То чому все повернулося саме тепер?

Аліса вмилася холодною водою, кілька разів глибоко вдихнула й зачекала, доки тремтіння в руках трохи вщухне.

Коли вона нарешті повернулася до офісу, Данило все ще стояв біля виходу.

– Ти мене налякала, – сказав він. – Я подумав, що тобі стало зле.

– Вибач. Просто важкий день.

Він уважно подивився на неї, але більше нічого не запитував.

– Тоді ходімо. Я проведу тебе до виходу.

– Не потрібно, я сама.

– Я знаю, що ти сама можеш дійти до дверей, Алісо.

Вона зітхнула.

– Тоді навіщо питаєш?

– Бо іноді людям просто хочеться допомогти.

Він сказав це так буденно, що Аліса не знайшла, що відповісти.

Вони вийшли з офісу разом. Дорогою до ліфта Данило не намагався розпитувати її, не жартував і не робив вигляду, що нічого не помітив. Він просто залишався поруч.

І чомусь від цього їй ставало трохи легше.

Попрощавшись біля будівлі, вони розійшлися в різні боки.