6.Тиждень тиші

Уперше за довгий час Аліса спала спокійно.

Жодних дивних снів, незнайомих голосів чи уривків спогадів, після яких залишалася тривога й відчуття, ніби вона забула щось надзвичайно важливе.

Просто ніч. Темрява за вікном, тепла ковдра й будильник, який, як завжди, задзвонив невчасно.

– Невже я нарешті заслужила нормальне життя? – пробурмотіла Аліса, вимикаючи його.

Вона навіть не стала перевіряти, чи стоїть троянда на столі. Останніми днями квітка майже не потрапляла їй на очі. А напис на листку вона вже стільки разів перечитала, що могла б відтворити його із заплющеними очима.

«Він усе одно буде мій».

Аліса вирішила не думати про це хоча б до вихідних.

І, на диво, їй це вдалося.

Тиждень минув спокійно. На роботі нічого не зникало, на столі не з’являлися загадкові подарунки, а в коридорах не траплялися підозрілі незнайомці. Життя поступово поверталося до звичного ритму.

Щоправда, одна зміна все-таки відбулася.

Данило.

Аліса помітила це не відразу. Спочатку перестала дратуватися, коли він з’являвся поруч. Потім звикла до його голосу, коротких розмов під час перерв і жартів, які він чомусь завжди знаходив саме тоді, коли їй хотілося насупитися на весь світ.

А одного ранку вона навіть принесла дві чашки кави.

Поставивши одну перед Данилом, Аліса на мить завмерла.

– Це мені? – здивувався він.

– Ні, стіл попросив передати. Звісно, тобі!

– Я так і думав. У вас із меблями дуже теплі стосунки.

– Даниле, ти можеш хоч п’ять хвилин помовчати?

– Можу. Але тоді ти почнеш хвилюватися, чи я не захворів.

Аліса хотіла заперечити, але не знайшла відповідного аргументу.

Найприкріше було те, що він мав рацію.

Вона вже знала, коли він приходить, який напій замовляє і який вигляд має, коли намагається приховати сміх. Іноді ловила себе на тому, що прислухається до його кроків у коридорі, а якщо він затримувався, мимоволі поглядала на годинник.

Усе це здавалося дрібницями.

Звичайними робочими звичками.

Принаймні саме так Аліса пояснювала собі те, чого поки не хотіла помічати.

Одного дня Данило підсунув до неї папку з документами.

– Ти сьогодні якась задумлива.

– Я завжди задумлива.

– Ні. Зазвичай ти дивишся на документи так, ніби вони особисто зруйнували твоє життя. А сьогодні просто дивишся у вікно.

– Може, я милуюся краєвидом.

Данило глянув у вікно.

– Там стіна сусідньої будівлі.

– У кожного свої смаки.

Він засміявся, і Аліса несподівано для себе усміхнулася у відповідь.

На мить їй стало так легко, що вона забула про троянду, дивний напис і сни, які ще недавно переслідували її щоночі.

Забула навіть про те, як сильно її насторожувала схожість Данила з чоловіком із сновидінь.

Тепер перед нею був просто Данило.

Людина, з якою було приємно розмовляти. Людина, поруч із якою вона дедалі рідше почувалася самотньою.

І саме це лякало її більше, ніж вона могла собі зізнатися.

Бо Аліса й сама не помітила, коли перестала чекати від нього неприємностей.

Вона просто звикла, що він поруч.

А поки вона поступово поверталася до звичного життя, десь далеко залишалася та, яка зовсім не збиралася відмовлятися від свого задуму.

Тиждень тиші ще нічого не означав.

Але Аліса цього поки не знала.