5.Напис на листку

Робочий день нарешті закінчився.

Аліса вимкнула комп’ютер, зібрала речі й востаннє поглянула на троянду, яка весь день не давала їй спокою.

Вона могла залишити її в офісі. Могла викинути до найближчого смітника й удавати, що нічого дивного не сталося.

Але чомусь не зробила ні того, ні іншого.

Обережно загорнувши квітку в аркуш паперу, Аліса поклала її до сумки.

– Чудово, – пробурмотіла вона. – Тепер я ще й квіти з роботи додому тягаю. Може, завтра прихоплю принтер? У нього теж, здається, останнім часом проблеми з адекватністю.

На щастя, поруч нікого не було, тож пояснювати Марині чергові дивацтва не довелося.

Додому Аліса поверталася втомлена. Їй хотілося гарячого чаю, зручного одягу й хоча б одного вечора без дивних снів, незрозумілих запахів та чоловіків, які переслідували її навіть тоді, коли вона просто намагалася працювати.

Особливо чоловіків.

Точніше, одного конкретного чоловіка.

– Данило тут ні до чого, – сказала вона собі, відчинивши двері квартири. – Він просто схожий на людину з моїх снів. Це ще не злочин.

Вона зачинила двері й скинула взуття.

– Хоча з моїм щастям завтра з'ясується, що він таємно керує культом шанувальників червоних троянд.

Аліса похитала головою.

– Досить. Я більше не обговорюю своє життя вголос. Навіть сама із собою.

За пів години вона вже сиділа за столом у домашньому одязі. Поряд стояла чашка чаю, а перед нею лежала троянда.

Удома квітка здавалася ще дивнішою.

Аліса розгорнула папір і уважно оглянула пелюстки. Вони були неушкоджені, стебло – міцне, а темний слід на листку нікуди не зник.

Вона нахилилася ближче.

– Ну й що ти від мене хочеш? – запитала квітку.

Троянда, як і слід було очікувати, промовчала.

– Я так і думала.

Аліса обережно повернула стебло, розглядаючи листки один за одним. Спочатку їй здалося, що вона просто шукає те, чого не існує. Після такого дня будь-яка дрібниця могла видатися підозрілою.

Проте один листок справді відрізнявся від решти.

Він був трохи темніший, а його поверхня здавалася нерівною. Біля самого краю виднівся тонкий слід, який можна було прийняти за звичайне пошкодження.

Аліса примружилася.

– А ось ти мені й не подобаєшся.

Вона повернула листок до світла, але нічого нового не побачила. Тоді згадала про стару лупу, яка лежала в шухляді письмового столу ще з тих часів, коли вона намагалася розібратися в дрібному шрифті на інструкціях до ліків.

Знайти її вдалося не відразу.

Спочатку Аліса витягла старі чеки, зарядний кабель невідомого походження й ручку, яка давно перестала писати.

– Прекрасно. У мене тут цілий музей непотрібних речей.

Нарешті лупа знайшлася.

Аліса повернулася до столу, піднесла її до листка й почала уважно розглядати темний слід.

Спочатку вона не побачила нічого.

Потім помітила тонкі лінії.

Вони були надто рівними, щоб бути випадковими. Маленькі знаки складалися в літери, майже непомітні без збільшення.

Аліса завмерла.

Вона повільно пересунула лупу, намагаючись розібрати напис до кінця.

На листку було всього кілька слів.

«Він усе одно буде мій».

Аліса перечитала напис ще раз.

Потім іще.

– Що?..

Вона відклала лупу й відсахнулася від столу.

Хтось залишив їй троянду з посланням. Не записку, яку можна було б загубити дорогою, а слова, заховані там, де їх навряд чи хтось помітив би випадково.

І цей хтось хотів, щоб напис знайшла саме вона.

Але хто?

Аліса знову взяла лупу.

«Він усе одно буде мій».

У голові відразу виникло обличчя Данила.

Вона сердито похитала головою.

– Ні. Припини. Ти його майже не знаєш. Він не зобов’язаний відповідати за все, що тобі сниться.

Та щойно вона це сказала, перед очима знову постала сцена зі сну: чоловік, який простягав їй руку, його погляд і жіночий голос, сповнений ненависті.

«Ти пошкодуєш про це!»

Аліса міцніше стиснула лупу.

Невже напис на листку мав стосунок до тих снів?

І якщо так, то хто ця жінка, яка вважає, що якийсь чоловік неодмінно повинен належати їй?

Аліса не знала відповіді.

Вона навіть не була впевнена, що напис адресований їй. Можливо, троянда взагалі призначалася комусь іншому, а вона випадково опинилася втягнутою в чужу історію.

Але тоді чому квітка пахла димом і гіркими травами?

Чому цей запах нагадував їй сни?

І найголовніше – хто зміг залишити троянду на її столі так, щоб ніхто цього не помітив?

Аліса дістала телефон і сфотографувала листок через лупу. На екрані напис вийшов нечітким, тому довелося зробити ще кілька знімків.

Зрештою вона відклала телефон і подивилася на троянду.

– Гаразд, – тихо промовила вона. – Якщо це чийсь жарт, то в нього дуже дивне почуття гумору.

Вона обережно поклала квітку на стіл, подалі від чашки.

Цієї ночі Аліса збиралася лягти спати раніше. Жодних пошуків в інтернеті, жодних спроб розгадати напис і жодних розмов із власним відображенням.

Принаймні так вона собі пообіцяла.

Та коли вже збиралася вимкнути світло, її погляд знову впав на троянду.

На мить здалося, що темний слід на листку став помітнішим.

Аліса підійшла ближче.

Напис нікуди не зник.

«Він усе одно буде мій».

Вона повільно відступила.

– От тільки не треба мені тут оживати, – пробурмотіла вона. – Я сьогодні вже достатньо натерпілася.

Світло згасло.

А троянда залишилася лежати на столі, приховуючи під темним листком слова, які Аліса тепер навряд чи змогла б забути.