ГЛАВА 4. Надія жевріє під серцем

                ДВА МІСЯЦІ ПО ТОМУ. СОФІЯ 

Софія вела доньку в садок, незрозумілим здавалося все. Відсутність його поруч, безглузді пошуки. Мовчання поліції.

Все проходило повз, життя проходило повз неї. Вона давно забула що таке посміхатися, вона забула що таке жити, дихати спокійно, що таке не плакати по ночах. Що таке любити.

І тільки донька надавала її силу, ніжна маленька квіточка, і її тепла любов. Вона змушувала дивитися по іншому на весь цей світ.

Сьогодні зранку їй стало зле, схопилася за стіл щоб не впасти. Дивно, ніби нічим не хворіла. Потім коли їхала в транспорті, знову стало недобре. Подумала що може то від голоду. Поїла ніби краще.

На роботі взяла відпустку. Вона дещо знайшла, точніше декого.

Він точно її допоможе. Вирішила, завтра вони поїдуть туди.

А сьогодні потрібно зібрати речі, і продумати маршрут. Магдина хата, подумала.. треба прибрати там.

Всі ці два місяці, пробігли немов в тумані. Темні страшні ночі. Суворі і хмурі ранки. Вона не пам'ятала як її звати. Вона жила ніби в іншому просторі. В інших реаліях. Вона грала роль гарної працівниці. Вона старанно намагалася все забути. Нічого не виходило.

Вдень ще можна було рятуватися роботою, і донькою. А вночі, приходило минуле, наболіле, гірке немов полин, терпкими хвилями забирало назад, тягло страшними щупальцями в невідоме.

Їй 9, маленька дівчинка не схожа на всіх. Проте було одне але, вона була з бідної сільської родини.

Мама вдруге вийшла заміж, і народила сестру. Відчим спочатку був хороший, а потім з роками, змінився.

Вона тоді прийшла з школи, мама лікувала серце, тому на господарстві лишилися вони з сестрою і відчим.

Я побігла до подружок, так хотілося погуляти після школи, ми їли гарячі бутерброди, такі смачні. І грали в теніс. Ми сміялись, грали в хованки. На вулиці я побачила бабу, маму відчима, вона йшла за мною. Я просила що хочу ще побути, вона боляче вхопила за руку і потягла додому. Ми прийшли, вона витерла мені ноги грязною ганчіркою, і замкнула в хаті. Я плакала. Гірко.

Він не став мені татом, і мабуть і не намагався. Пам'ятаю коли бігла за ним хвостиком, і навздогін

-Тату.. Татку

- Я тобі не тато.

Ніби громом по голові.

Він ніколи не був мені рідним, пустий чужий і черствий. Він вимагав порядку, і їжі . Він вимагав щоб я мовчала.

Мені 11. Він гладить груди. 

-Я не зроблю боляче, лиш погладю.

Відкинула руку, і втекла. Сльози такі солоні.

Ми як діти, грались, ми не вчили уроки. Він наказав стати на кукурудзу колінами, було боляче. Ми плакали.

Мені 12. Він серед двору знявши штани , б'є мене лозиною по спині і жопі, було боляче. Повз двір проходять одноклассники, і відкривши рота спостерігають.

Наступного дня я не могла сісти. Вся школа показувала пальцем і сміялась.

Він ніколи не буде мені татом. Він завжди буде мені ніким.

Софія дивилися у вікно, люди поспішали. Всі жили своїм днем, хтось на роботу, хтось на навчання, а хтось просто йшов.

Потяг прибув о восьмій, на пероні напрочуд пусто. Злата мовчки годувала голубів, бо знайшла в сумці шматочки печива. Місто ніби притихло. Раніше повітря викликало нудоту, вже другий день, Софії паморочилось в голові. Списувала на втому. Точно ж втома, не спить, і якось існує.

Карпати, одне слово зачаровує своєю красою. Манять, і кличуть до себе, зелені пахучі ліси, чекають квіти, і гірські річки.

За вікном вже тяглися поля, золота пшениця, жовті соняхи. Злата спала. Вона посміхалася, якийсь гарний сон. Така маленька, але така велика любов. Вони їхали до хати Магди. Вагон напівпустий, тихий. Вони йшли лісом, знову знайома стежка. Ліс привітно шепотів листям.

Хата, навкруги квіти, безкінечні квіти. Кіт як господар лежав на порозі, побачивши їх, голосно мявкнув і побіг на зустріч.

Ніби знав,  що вони приїдуть. 

-Мамо, він їсти хоче?

-Зараз, пошукаю що дати.

Ключ знайшла там де ховала, у шпарині вікна. Пахло травами, нічого не змінилося. Вони розпалили піч, і зварили смачного борщу, добре що взяли продукти. За хатою на грядці була петрушка, а борщ такий смачний, ніби бабуся зварила. Ногодований кіт, спав під столом голосно муркаючи. Злата малювала, маленькі босі ніжки гладили котові шерсть.

Софія сиділа на порозі. Як багато всього змінилося з того часу як вона тут була.  Життя прожити - не поле перейти. Згадала бабусині слова. Коли була маленька не розуміла, а тепер істина така ясна.

Що буде завтра? Чи зможе вона знайшла його? Як хочеться вже ранку. Ніч тихими кроками ступила в ліс, він оживав. Співали вже інші птахи, шурхотіли трави, співали коники.

Злата заснула на ліжку, кіт під ліжком, охороняв. Він відразу її прийняв, відразу впав у ноги, давав себе гладити. 

Софія замкнула хату, включила старий нічник. Вона боялася темряви, вона з дитинства дуже боялася темряви. Сон ніяк не йшов.

Думати про все, дуже важко. Вона знала що він живий, вона відчувала. Дивно, сто разів намагалася позвонити Магді, поза мережею. 

Невже ж я не заслуговую хоч трішки щастя? З важкими думками, заснула.

А надія вже билася під її серцем.

ДВА МІСЯЦІ ПО ТОМУ. ЛІВІЙ.

Його виписали з лікарні, крім важких ран все було добре. Він опираючись на милиці, помалу робив кроки. Джулія поселила його в своєму домі. Це був дуже затишний будинок біля моря. Білі стіни, прикрашали картини. Виявилось що дідусь дівчини був художником.  В рамках красувались пейзажі, фрукти і квіти.

Лівій пригадав букет який він дарував дівчині, її запах і ніжний голос. Хто вона? Як їх звати? І невже вона тільки з його мрій?

Джулія у всьому допомагала, вона найняла масажиста, і вони щотижня їхали до лікаря. Він йшов на покращення.

Вона не вимагала до себе над уваги, вона терпляче чекала.

Вона проста медсестра, мила дівчинка з провінції, знала що таке боротися за чоловіка. Вона точно знала що таємницю ніхто не дізнається.