ГЛАВА 3. Одне ціле серце

Що це таке, зустріти свою половину? Шматок тебе тільки з іншим іменем, такого як ти, тільки з іншими рідними очима, там навіть думки одинакові. Твоє це коли навіть мовчите  ви розумієте один одного. Твоє це коли, одним поглядом можна все сказати.

Вони стали одним цілим…

Софія подумки малювала його портрет, сині мов море, чи небо після грози, очі.

Такі як магніт. Одного його погляду вистачало щоб знайти спокій.

Він був завжди поруч, в думках, в снах, в інших обличчях, як же я шкодувала що не зустріла його раніше, скільки помилок було зроблено, скільки всього втрачено. Ось що називається гіркий досвід.

Навчання на власних помилках.

Він давно не спав, він писав її портрет, там було стільки квітів, там були її очі, такі про які інші мріяти не можуть, бо ж незабаром буде місяць їх зустрічей. Він мріяв подарувати весь світ, та міг тільки клаптик тканини з безцінним зображенням.

Сонце пробивалось скрізь фіранки, в кімнаті стояла тиша, дівчина спокійно спала, підклавши руку під щоку.

Така мила, й така серйозна 

Вона була іншою, під гострим й колючим панцером була маленька дівчинка.

В неї були свої таємниці, свої спогади, свої зірки.

Оборонялася від цього світу, добротою.Бо ж доброта все краще ніж черствість.

Скільки всього мала  сил щоб пережити те горе 

Скільки віри…

А тепер вона в надійних теплих обіймах, за міцними плечима.

Сни були спокійні й солодкі.

Портрет був готовий, свіжі олійні фарби наповнили своїм запахом кімнату, на портреті красувалась юна красуня, очі зелені мов перша трава по весні, вуста мов тисячі кораль, тонкий ніс, і ніжне обличчя, дівчина красувалась у квітах, які знав такі й написав, троянди, чорнобривці, ромашки,лілії,дзвіночки, фіалки.

Кожна квітка пасувала їй, доповнюючи очі, даючи кольору вустами.

Він знав, що це більше ніж любов, знав що це назавжди, вона проросла тонкою гілочкою верби, в серці, пустила коріння у тонкі вени.Така ніжна така жадана.

 В нас кімнаті роздався дзвінок, розірвавши тишу, і було щось таке грізне,таке неочікуване в тому звучанні,що Лівій не хотів підходити до телефону.

На екрані було висвітлено ім'я його друга з Німеччини,він телефонував тільки тоді коли в нього були неприємності.

-Привіт, Лів..почну без анотацій.Мені потрібно щоб ти приїхав,й захопив з собою певну суму, знаю ти допоможеш..

-Привіт, Якове!Тепер не можу приїхати, може через місяць,в мене тут весілля, в мене свої плани.

-Добре, тільки місяць. Я знаю друже, ти допоможеш.

Зв'язок перервався.Олівій думав, покинути Софію, ось так, ні.

Має бути весілля..

Вона ще спала, поки він шалений і такий щасливий бігав по крамничках в пошуках саме тої, найкращої обручки,вона мала бути просто бездоганною,з квітами думав.

 Довго шукав,врешті купив великий букет ромашок з васильками,він знав що за квіти любить.

Прибіг додому, вона була в душі,квіти за спину каблучка в долоні,в кімнаті стояла тиша, і ось вона вийшла.

Мокре волосся рівною хвилею падало по спині, посміхалась

-А що, ти маєш сюрприз для мене??

- Так, кохання моє.. Кохання всього мого життя.Моя доле,з ніжними очима,я хочу щоб ти завжди була щаслива поруч зі мною. Щоб ніколи твої очі не знали сліз,щоб ти була моєю,ти вийдеш за мене заміж??

Сльози котилися градом, з її очей, проте посмішка не зникала.І вона ставши на коліна поруч зі мною сказала так.А яке диво з розміром я вгадав, маленька каблучка гарно прикрашала її палички.Вона занурила обличчя в квіти,і в цей момент я зрозумів наскільки щасливий. Бо найкращої дружини не знайду.

Вона була моєю...

А потім ми пили чай, з морельковим варенням,й дивувалися тому що сонячний день змінився на хмарний, а я знаю що дощ то гарна прикмета.

Ми поїхали за місто, щоб здійснити мою мрію.Ми посадили дерево, дуба.

І довго милувались краєвидами з пагорбу,там внизу було село, звичайне село, з своїми новинами,з своїми жителями,з своїми долями,і скільки людей було в цьому світі, а ми залишались один в одного одні,й такі найважливіші.

Я кохав її, без всіх заперечень.Таку як є, з її незвичними вподобаннями,з її характером,з її минулим.

Я знаю,що колись вона дуже душу обпекла,що хтось дуже важкого каменю в серце кинув,бо вона як маленька дівчинка  боялася цього світу.

Я знав що буду, береги її, що ніколи не ображу. Вона мій талісман, вона моє серце,вона єдина доля. Бог дав нам тисячі сторінок, і ми обов'язково напишемо свій роман.

Бо я знав її, я чекав її приходу. Знав що вона буде моя.Така легка, сором'язлива, така бажана й вірна, вона народить мені сина, чи доньку, вона буде найкращим другом, і дружиною.

Скільки років, уявляв її образ, а вона прийшла намальована долею.

Я берегтиму її.

Весілля, мало бути через два тижні. Просте не вишукане, з парою трійкою гостей.  Білу сукню, вибирала не довго, здається третя була шита на мене,проста біла сукня, фата доповнювала її, й підкреслювала красу, так говорити продавці.

Та це все було не важливо,я боюся зустрічі. Зустрічі з його мамою.

Ми не говорили з нею по телефоні, ми не бачилися ніколи,а якщо вона не прийме мене, а якщо вона вижене. 

Сьогодні в наш дитячий будинок привезли нову дівчинку, маленьке щастя з рудим волосячком, таку тендітну, бабуся що її виховувала померла, в дівчинки нікого з рідних.

Звати її Злата, ім'я пасувало малечі. На свої чотири, дуже самостійна,вміла взутись і одягнутись, після себе тарілочку аж до кухні принесла..

І ми зустрілись, маленьке щастя підійшло обійняло мене,й тихо сказало

Я знайшла тебе, тепер ти станеш моєю мамою, так?

Від несподіванки, очі залили сльози.

Не плач, ти снилась мені. Ніби я зовсім маленька,а ти приходиш і забираєш з собою

І це сталося, гори документів швидкий розпис, і ось вже законні чоловік та дружина, і малеча поруч.

Кожен день тепер був наповнений якоюсь тонкою ниткою щастя, вона обплела руки, очі, і серця.Пройшло майже два місяці,з того дня як Софія стала матір'ю, й дружиною.