ГЛАВА 2. Якщо втратиш, знову знайдеш

Лівій

Лівій, дивився як у вікні простягається ліс, потяг мав прибути через дві години.

Почуття, дивне скільки ж він вдома не був, рік? Сім.

Сім довгих років, хотів в один момент все покинути, й поїхати до матері,він знав вона чекає.

Та все та клята робота, не мав коли й картину писати,бо вимагала часу.

А часу не було, носив важкі відра з цементом на дванадцятий поверх, а ввечері листівки по поштових скриньках розкидав, спав чотири години, вихідних не брав, працював як проклятий.

Мрії не давали здатися, ось допрацюю і заберу матір до міста,і кота того, тільки захотіла б.

Юнак, сумно дивився у вікно, рівно сім років тому ніжна білява голівка схилялася до його мужніх плечей,і все про любов говорила, він пам'ятав її ніжне, обличчя, м'які риси посмішки,очі кольору неба.

Скільки щастя було в тих очах, скільки любові й тепла.Вони вже мали одружитися, вона ж чекала його сина,його сина

Лівій, відвів погляд від вікна сльози самі котились мов град,не міг стримати,та не соромно.

Бо горе не питає.

Того дня його Анна пішла до лісу за травами, весна стояла така тепла, така привітна,сонячна.

Нічого не говорило про біду.

Дівча, рвало трави, квіти біля джерела,що знаходилось внизу під скелею, і тут побачила змію, два кроки назад, і її більше немає,не встигла приїхати швидка, люди в селі горювали разом з Лівієм,дорогу до кладовища проклали квітами, а дівчину ховали в весільній сукні.

Він не спамятався як пройшов рік,рік горя рік втрат,рік не життя.

Матір намагалась якось говорити з ним, благала,і навіть плакала, він не чув.

Та ось одного дня зібрав речі й пішов,світ за очі, спочатку був вокзал,потім потяг,а потім довга дорога,така довга,мовчазна, страшна.

За пазухою тримав вузлика рідної землі, шматок щастя, і до того шматка він буде молитись, і обіцяти що ще трохи й повернеться,він не здасться.

І повернувсь 

Горе ще пекло в грудях. Та надія жевріла в серці, рідна земля лікує рани.

Спочатку, я поспішу в сусіднє село, купити котові, птиці, бо до цього чудовиська з пустими руками не можна.

Юнак, вийшов з потяга, й посміхнувся, вперше за всі ті роки.

Ніякого дощу, погода в Карпатах, немов весна, то тепла,сонячна,то холодна.

Я добре, примостився в автобусі, який мав відправитися, з хвилини на хвилину, з дитинства любив вид з вікна.

   Дивитися, як пролітають будинки, дерева, квіти,люди поспішають, і скільки тоді мрій…

 Малював, він від коли себе пам'ятає, спочатку розмалював стару піч, й такими візерунками, що мати не сварила, а тільки посміхнулась й погладила по голові, на наступний день вона привезла з міста мольберт й фарби, які ж там кольори бути, маленьке дитяче серце, раділо.

Згодом пішов до школи, однолітки, сміялися з нього, обзиваючи

-Син, циганки

Згодом дізнається, що то правда, на маму злитись не стане, ще більше її полюбить.

Він малював, на уроках, вдома, коли пас отару овець, коли за вікном гримів дощ, при свічці, малював портрети, й квіти, гори, й вигадливі дерева.

Але найбільшу звичку мав, забігати далеко в ліс, й малювати майже до ночі, додому приходив змучений й щасливий.

А ще хотілося йому світу побачити,пожити біля моря, вдихнути повітря в безмежних лісах, забратися на найвищу гору.

Спочатку то були просто мрії, потім пас овець, допомогав старим людям, трохи заробив.

І того заробітку вистачити на квиток до Польщі, після Польщі, була Італія, Греція, згодом навіть Америка.

Бачив все. Бачив багато різних очей, бачив дощ, і сонце, бачив різні трави, читав інші книги, пив різну воду.

І все було не те.

Ось вона рідна земля, скільки часу знадобилося щоб все зрозуміти, скільки всього побачити.

Ліс зустрів привітно, сонце пробивалось скрізь гілля й вільно падало на трави, й квіти.

Дощу ніби й не було. Така різка погода немов весною, була  в Карпатах завжди.

                               Повернути втрачену віру.

Магдалина стояла наді мною, й тільки сумно дивилася в очі, ніби не знаючи чим зарадити.

-Добре, буде в тебе лише одна година, все буде наче у сні, й перед тобою стане вибір, що обереш так і станеться.

Ворон, цікаво спостерігав за господинею, а та палила свічки, й варила в печі трав'яний настій.

Закривала вікна, закривала двері,й стала молитись.Закінчивши молитву, підійшла до мене, сумно посміхнулась й почала щось говорити не на нашій мові. За вікном почав шуміти дощ, грім ніби стукав у самісінькі двері, страх покинув мене,я засинала під ту дивну молитву, цілительки. Але я ж все чула, її голос й грім.

То був наче сон звичайний сон, я йшла по розлогому полі, навколо шуміла пшениця, день такий погожий й ясни.Які гарні маки росли разом зі пшеницею,руками я торкалися до них.

На зустріч мені йшла жінка, одягнута в довгу білу сукню,на голові вінок з живих квітів, в руках мала дерев'яний посох.Босі ноги, а пшениця ж колеться, як їй не боляче, подумала я..

-Доброго здоров'я, Софіє.

-Доброго дня.

Жінка, не представилася.Вона здавалося  знала,все про що думаю, тому ласкаво посміхнулась, й вказала рукою на дорогу.

-Йди, тебе вже чекають.

Дивний сон снився Софії. Спочатку вони з тієї жінкою просто йшли полем, а потім поле перетворилося на велике болото, ноги грузли в ньому вже по коліно.

Попереду стояв він, тримав в руках шось червоне, з далеку не розглядала.

Підійшла ближче, він посміхаючись простягнув червоний пакунок, взяла і зойкнула зі страхом.

Дитина, мертва закривавлена.

Кричала, руки тряслись.

Кричала й бігла, плакала.Ноги застрягли в болоті, падала.На руках була кров, кров ненародженої вбитої дитини.

Янгола. 

З неба почав йти дощ, важкі хмари нависли над болотом, і вмить поле ставало чистим немов весною, зелена трава, й багато квітів.

І руки, руки були чисті.

-Мамо

Від несподіванки Софія обернулась, маленьке дівча простягали ручку…