ГЛАВА 1. Жити.

Годинник показував опівніч, Софія не могла спати, жахливі сни по одному вривались в свідомість змушуючи прокидатись.Минуло досить часу щоб все забути, думала дівчина, та ні я ще все згадую, думаю.

Вона закрила очі, ось теплий літній день.Вона сидить на зеленій траві біля річки, висока верба шумить гіллям над головою, співають птахи.

 Ось з'являється він.Йде краєм берега,підкидаючи воду ногою, і кличе її, вона піднімається з трави,на землю летить недоплетений вінок, біжить щодуху,трава ріже босі ноги, але він ніби привид стає попереду, кличе, мовчить і врешті зникає.

Софія розплющила очі, на годиннику була перша ночі,що це було? Сон чи дійсність? Завтра вона це  дізнається.

Ранок видався погожим, веселі сонячні промінчики пробивались крізь,вікно.

Софія прокинулась раніше ніж звичайно, і вже давно сиділа на підвіконні пючи каву.За вікном стояла літня пора.

Як тоді.Подумала, вона знову погрузла в думки аж ось дзвінок від подруги; 

-Привіт, як ти там?

-Та добре, звову вночі не спала.

-Я знайла тобі адресу цієї цілительки що мою бабусю вилікувала

І  подруга швидко наче дзвіночок, дала адресу, потім ще з півгодини розповідала про те який в неї хороший чоловік, а ще через півгодини Софія почула слова підтримки, й те як подруга щось говорила своєму чоловікові, а потім зник зв'язок.

Почався дощ. Дорога була далекою, на залізничному вокзалі дуже людяно, всі бігли, кудись поспішали і тільки дівчина сиділа спокійна й далека від цього світу.

 Вона літала вже десь так далеко що нічого не чула, не бачила, знов закружляли в танці спогади.

Я бачу його крізь небо, ми розстелили ковдру на молоду весняну травичку, він першим сів на край, щось почав розповідати про історію свого містечка, а потім подививсь на небо.Спалахнула довга мовчанка. А потім:

-Я кохатиму тебе до кінця свого життя, так як люблю це небо, так як люблю сонце, і зорі..

Ти моя. Ти моя зірка...

Потяг відправляється через п'ятнадцять хвилин просимо проводжаючих покинути вагони.

Оголошення повернуло дівчину до реальності, вона вмить перебігла через весь вокзал, і примостилась позручніше в потязі.

 Потяг рушив, він леть чутно грав  по коліях свою особливу мелодію, мелодію спокою, мелодію дороги. Вона дивилась у вікно, а там були дерева, мости,ріки, і люди та все сдавалось таким чужим, таким пустим й далеким. В голові тільки одне запитання, і це запитання тримало все тіло в напрузі, тисячі думок мов ті бджоли гудіти без перерви.Вона не могла навіть уявити що так можна любити.

Тихо і без слів, боляче.

Навпроти сиділа балакуча бабуся яка так голосно говорила що до них разів два вже приходила незадоволена розмовою пасажирка. Бабуся їхала до онуки, розповіла що не бачила її вже цілий рік, бо важко працювала за кордоном, щоб мати змогу чимось допомогти дітям. А ще розповіла про своє життя, коли так рано вийшла заміж, і так рано овдовіла. Жінка змучено дивилася у вікно.

Випадкові люди у випадковому потязі. Але справжні і життєві історії.

 А на вікна вже спустилась ніч, вона згасила сонце, притих вітер і трави в пісні цвіркунів міцно заснули. На небі почали з'являтися перші зорі. Потяг всередині дрімав. Софія дивилась на небо  й минуле знову дало про себе знати. Голосним ножем по середині.

-Зозулько, якщо ти й надалі стоятимеш на місці, то я ніколи не навчу тебе їздити на велосипеді, ти ж так вже  хвилин десять стоїш..

Він ще щось говорить.

 А я зажмурившись дивлюсь на сонце, мрію як ми назвемо дитину, він продовжує щось говорити, а я просто дивлюсь на нього. А далі ми їмо морозиво, моє полуничне зі смачною шоколадною крихтою, а його просто біле в вафельному стаканчику..

-Знала б ти, яка ти красива. Я не можу відірвати від тебе очей, ти моє щастя.

Я знала чого я красива, бо я закохана..

Забута і не врятована.

Сонце пробивалось крізь закриті фіранки, й обіцяло хороший день потяг ось ось мав прибути до містечка. Софія буда напрочут спокійна, вона виспалась, і  з'їла  шматок смачного  пирога яким її  пригостила балакуча бабуся.

Потяг прибув рівно о десятій, а рівно о дванадцятій, Софія вже стояла на вузькій доріжці яка вела до простого та такого мальовничого карпатського села. Назву вона мало теж таку просту та милозвучну назву Соловейків. Всі туристичні карти мали мітку, ту мітку де живе мольфар, тільки от нікому не вдалося поки до нього дійти.

Доходили ті, яким він дозволяв. Ті якими треба було найбільше.

Але її дорога вела в інше місце, сховане і глибокому лісі, туди теж так просто в гості не потрапиш.

Чим ближче вона підходила до села тим більше їй здавалося що потрапила  в старе кіно. Маленькі хатки мазанки з  квітучими грядками на подвір'ї. А навколо красувався справжній ліс, високі дерева ніби діставали до самого неба, а пахощі свіжої трави паморичили голову. Дівчина дійшла до маленької  хатини майже на краю села, підійшовши до  хвіртки вона побачила жінку.

Та сумлінно поралась біля квітів. Скільки їх там було, й червоних і жовтих, й синіх, і багато інших, біля ноги господині сидів рудий маленький песик.

-Доброго дня, пані чи можна вас щось запитати? промовила Софія.

-Доброго дня дівчино, та питай

Жінка підійшла ближче до воріт, собака не гавкав тільки здивовано дивився.

Жінка здавалося не дуже старою, тільки от волосся щось нагадувало наболіле, й не забуте, посріблене довге волосся.

-Чи знаєте де тут цілителька живе? Може проведете мене до неї,

бо я здаля приїхала, боюся щоб не заблукати.

Жінка поглянула на мене, так немов все знала, ніби в очах все видно.

-Знаю де вона живе, тільки провести не проведу, сама її знайдеш. Або вона тебе знайде.

-Ось підеш тією стежкою, в лісі вона скінчиться, але ти знатимеш куди йти.Якщо не матимеш де заночувати, то приходь, всеодно сама живу, он тільки Рудик складає компанію, вона засмучено глянула, і сховала очі до землі.

Ліс зустрів привітно, гойдав віттям, скрізь які пробивались промені сонця, а скільки квітів тут було, я ще таких не бачила, птахи зграйками шуміли на деревах. Не знаю скільки пройшла, але ліс був безкінечним.