МИНУЛЕ-МАЙБУТНЄ

МИНУЛЕ-МАЙБУТНЄ

Агент обережно визирнув із кабіни машини часу, замаскованої під звичайний сміттєвий бак. Нічого небезпечного не побачив, виліз і обтрусився. Смерділо жахливо, але трохи інакше, ніж у його рідному часі. Запах був якийсь хімічний, неприродний. Втім, це не мало дивувати. Усе ж таки майбутнє, нехай і близьке.

Був непізній вечір, до комендантської години залишалося ще достатньо часу, щоб знайти собі якесь укриття до ранку.

На вулиці не було людей, що виглядало досить дивно. Десь неподалік неголосно вила сирена, не вгамовуючись ані на хвилину.

Він неквапливо пішов вулицею, намагаючись зрозуміти, як тут поводитися, щоб не привертати зайвої уваги. У Центрі вкрай мало знали про цей період майбутнього. Втім, у Центрі взагалі знали надто мало про всі періоди майбутнього. Дослідження почалися нещодавно, інформації майже не було. І головною метою було просто здобуття знань про найближчі майбутні роки. Хоча головним амбітним завданням одразу проголосили прагнення змінити майбутнє на краще.

Ліворуч на стіні будинку висіла розбита вивіска. Поряд, біля напіввиламаних дверей, криваво-червоною фарбою палав свіжий напис: «Тут розмовляли мовою ворога».

«Ти диви», - подумав агент.

Праворуч у монументальний кам'яний цоколь, немов чужорідне тіло, абияк були вбудовані невеликі броньовані ворота. Над ними – пластикова вивіска: «Ремонт квадроберів». На воротах розклад: «Працюємо цілодобово, крім забороненого часу (також під час повітряних та інших тривог)».

Агент почухав потилицю та пішов далі. Віддалятися від рятівного сміттєвого бака він відверто побоювався.

Раптом із провулка вискочили кілька чоловіків і стрімголов помчали кудись униз вулицею. Вони істерично вигукували: «ТРК! ТРК!» чи щось подібне, слова важко було розібрати.

У будинках, повз які вони пробігали, миттю гасло світло, зашторювалися вікна та клацали замки дверей.

Попри очевидну небезпеку, агент несміливо зазирнув у провулок. Близько десяти бідно та брудно вдягнених жінок били чи то чотирьох, чи то п'ятьох чоловіків, убраних у безглузду рожеву форму. У хід ішли палиці й каміння. На рожевій формі вже чорніли темно-червоні плями, але жалю ніхто з нападниць не виявляв.

Поруч неспішно розгорявся перекинутий мікроавтобус такого ж дурнуватого рожевого кольору. Із водійського вікна наполовину звисало нерухоме тіло в такій самій рожевій формі.

Раптом голосно заверещала сирена зовсім іншого тону, ніж та, що вила безперервно.

- Атас, баби!

Усі жінки кинулися навсібіч. Як не дивно, кожні двері, повз які вони пробігали, гостинно розчинялися, надійно ховаючи втікачок. Палиці та бити вони не кидали, а дбайливо забирали із собою.

На перехрестя з різних боків, перекриваючи виїзди, вискочили чорні фургони військового вигляду із заґратованими вікнами. Із них посипалися здоровезні чорні постаті з дивними й грізними приладами в руках.

- Облава! Облава! - неслося вулицями й із вікон будинків.

Агент зрозумів, що час забиратися геть. У нього ще був шанс. Найближча чорна машина стояла за цілий квартал від нього.

Він щодуху побіг, намацуючи в кишені запасний пульт керування. Головне було встигнути застрибнути до того самого сміттєвого бака.

Позаду, хоч і ще досить далеко, було чути багатоногий тупіт кованих чобіт.

- Ухилофант! Стояти!

Крик був явно адресований йому. Агент додав швидкості.

Раптом позаду пролунав вибух. Потім другий. Затріщали кулемети, а в небі з'явилися рвані смуги трасерів. Розквітли салютні суцвіття вибухів, і з моторошним виттям до землі понеслися вогняні уламки чогось великого та жахливого.

Дуже хотілося впасти і втиснутися всім тілом в асфальт, але він пересилив себе та побіг далі.

Не відразу зрозумів, що заблукав. Від страху зовсім утратив напрямок. Опинився на порівняно чистій площі. На ній стояла дивна будівля, яка, мабуть, колись була білою. Тепер фасад був закіптюжений, стіни рябіли дивними й незрозумілими графіті, а сама споруда виглядала порожньою й покинутою. Вікна закриті дерев'яними щитами.

Звук сирен раптом урвався.

Агент присів біля смердючої мокрої стіни й спробував відсапатися. Погоні не було. Стояла незвична й гнітюча тиша. Минуло хвилин десять. Він уже хотів підвестися та йти далі, але з підвалів, із підворіть будинків навколо раптом почали виходити люди з подертими плакатами й транспарантами.

Вони стали перед будівлею, яка колись була білою, розгорнули гасла й почали щось хором вигукувати.

Слова були незрозумілі, але за кілька хвилин він почав їх розуміти: «Мародери! Мародери! Інваліди! Прокурори! Усіх – на нуль! Президент тут не король!»

Натовп складався з жінок, літніх людей, підлітків і безруких чи безногих інвалідів на милицях і моторошних саморобних протезах.

«Усе, час додому, досить із мене», – вирішив агент і почвалав в обхід закіптюженої будівлі, сподіваючись, що заповітний бак стоїть десь позаду неї.

І справді, за рогом стояв ряд іржавих контейнерів. Від них від'їжджав покоцаний сміттєвоз. Баки були пересунуті в цілковитому безладі. Але на потрібному мав бути напис «Для твердих відходів» і білий хрест крейдою. Довелося оглядати всі.