ПРОЛОГ

Листопад 1872 року,
м. Полтава,
Полтавська губернія

В темній кімнаті чиновницької контори блимав каганець. Сьогодні Панас Якович Рудченко, у вузьких письменницьких колах відомий як Панас Мирний, затримався на роботі. Він сидів за столом, підперши рукою голову, та дивився на тінь від каганця, що утворювала на стіні чудернацькі фігури.
Вже декілька років він жив у Полтаві, приїхавши з Миргорода Полтавської губернії, та займав різні посади в місцевій казенній палаті. Його ніколи не приваблювала чиновницька кар'єра, але треба було за щось жити, тож Панас сумлінно працював на службі, за що був винагороджений непоганою заробітною платою та поступовим просуванням по службі. Панас Якович обожнював писати. Він був чудовим прозаїком та драматургом, проте не був відомий широкому загалу. Це було його рішення —  все свідоме життя зберігати у таємниці  свою письменницьку діяльність. Як людина виняткової скромності, Панас вважав, що треба дбати не за свою популярність, а за працю на користь народу.
Панас Рудченко сидів за столом, думаючи над долею Чіпки Вареника, головного героя  нового твору «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який він нещодавно почав писати з братом Іваном *, як раптом в кутку біля конторської пічки почувся якийсь звук, що привернув увагу Панаса. Молодий чоловік поглянув у той бік, а потім ще раз, пильно вдивляючись через невеликі окуляри в потрібному напрямку і не повірив своїм очам - перед ним стояла дівчина в надто відкритій довгій сукні червоного кольору. Незнайомка була така вродлива, що молодому  письменнику просто на мить відібрало мову. Він погладив рукою свою борідку, дещо нервуючись, адже в такій незвичній та пікантній ситуації він був перший раз в житті. Тим часом незнайомка промовила:
— Вітаю, тебе, Панасе!
— Звідки ви знаєте моє ім'я? — аж скинувся молодий чоловік все ще не в силах віідвести погляд від молодої темноволосої красуні з виразними темними очима. Придивившись, він побачив, що дівчина боса.
— Я все знаю...— багатозначно відповіла незнайомка.
— Хто ви? — здавлено запитав Панас Рудченко. Йому стало трохи недобре.
— Моє ім'я КОРОНАЦІЯ. Я прийшла до тебе з майбутнього аби запросити на  один відомий письменницький конкурс в якості члена жюрі.
— Звідки ви дізнались, що я письменник?— вражено запитав Панас, все ще дивуючись обізнаності дівчини.
— Я з майбутнього,— нагадала вона. — А там тебе згадуватимуть як великого українського письменника, що написав безліч творів.
— Добре,— примружившись промовив Панас, який вже потроху приходив в себе.— Назви хоч один мій твір і я тобі повірю.
Він і не помітив як теж перейшов з загадковою гостею на ти.
— «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Лихий попутав», — промовила Коронація, переможно усміхаючись.
— Чур мене! Відійди!  — злякано промовив чоловік та викинув праву руку вперед, немов бажаючи відгтовхнути несподівану гостю.
*Твір «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» був написаний Панасом Мирним у співавторстві з братом Іваном, письменником Іваном Біликом
— Не треба мене боятись,— лагідно промовила красуня,— я прийшла з добром. Запрошую тебе разом зі мною здійснити мандрівку у майбутнє та оцінити твори, що подані на конкурс. Я представлю тебе як одного відомого літературного критика. Ім'я ми тобі придумаємо, трохи приодягнемо,— скептично окинувши оком вбрання молодого письменника, сказала брюнетка.
— Хмм. А якщо я не погоджусь?
— Вибір за тобою,— прошелестіла незнайомка.— Зараз або ніколи!
— Мені треба подумати.
— Немає часу!
— Так кажуть всі шахраї,— зауважив Панас Рудченко.
— А мені казали, що ти мирний, та й псевдонім в тебе такий,— підколола молодого чоловіка Коронація.
— Я і є такий! Просто це дуже делікатна і незвична ситуація!
— Зараз або ніколи!— знову завела брюнетка,  авантюрно блиснувши очима. Добре придивившись, Панас помітив, що вони в неї зелені, а не карі, як здалося спочатку.
— Добре,— вигукнув Панас, все обдумавши.— Я згоден.
— Оце вже інша справа, — солодко проспівала Коронація приємним грудним голосом. 
— А як я потраплю в майбутнє?— запитав Панас у нової знайомої, заспокоївшись і знову ставши мирним.— Я не вмію переміщатись у часі! Все це даремна затія,— з гіркотою махнув він рукою.
— Заспокойся, будь ласка, все в нас вийде, адже я знаю, де знаходиться портал, через який ти, Панасе, зможеш потрапити в майбутнє.
— Портал?— здивовано повторив молодий письменник незнайоме слово.
— Так, портал, тобто місце, через яке ти зможеш перенестися у майбутнє. Це КОНТОРСЬКА ПІЧКА.
 — Та ну? Коронаціє, ти певно знущаєшся з мене,— глипнув здивовано правим оком на пічку Панас Рудченко.
— Навіть і не думала.Тобі потрібно залізти у конторську пічку, яка і перенесе тебе у майбутнє. Поспішаймо, портал відкритий до дванадцятої години всього один раз на місяць. Залишилось всього кілька годин!
Коронація схопила отетерілого молодого письменника за руку і повела за собою в бік пічки.
Здавалось, що її ноги не торкались підлоги, і вона просто пливла.
«Що за чудасія?— здивовано подумав Панас Рудченко. — Бачу таке вперше в своєму житті. Сподіваюсь, що не востаннє», — осторогою покосився він на портал.
«А вона до біса гарна. — думав він далі.— Як же ми там будемо вдвох? В пічці ж тісно!»
Подумавши про це, Панас дещо почервонів. Добре, що дівчина йшла попереду. Немов прочитавши її думки, нова знайома повернулась до письменника і промовила:
— В пічці буде тісно, тож доведеться кхмм... трішки потерпіти деякі незручності. Руки не розпускати!—  попередила вона.
— Та ні, звісно ні! За кого ви мене маєте?!— від хвилювання Панас і не помітив як знов перейшов на ви.
— Знаю я вас, чоловіків,— лукаво посміхнулась Коронація і першою полізла в портал. Панасу нічого не залишалось як полізти слідом за нею.
Перенесення порталом у майбутнє викликала в Панаса Рудченка двоякі відчуття- в голові раптом запаморочилось, виникло відчуття нудоти, якоїсь невагомості, але разом з тим чоловік відчув ейфорію, піднесення. Це тривало кілька хвилин, а потім раптом припинилось.