Розділ 8. Попередня думка

     Кілька днів тому.

    Ліза згадала, як на  уроці  історії вони читали про події, пов'язані з потопом в їх місті. У хроніці було написано:   «У 1995 році гребля нашого міста не витримала, і пішов її розкол. Всі, хто жив на горі поряд з нею, спочатку спостерігали, як вона тріснула і з'явилася діра в декілька метрів. Потім цей отвір так поширився, що утворилося дві окремі стіни. В околиці міста хлинула вода. Це стало для всіх шоком! Всі почали хапати дітей і бігти в гору.

     Люди, які жили далі від греблі, і лиш почули про аварію від вертолітників і по телевізору, сподівалися, що у них є деякий час, і тому стали швидко і хаотично збирати необхідні речі. Боючись, що їх може незабаром затопити, вони нестримно покидали місто. Ті, у кого були автівки, знаходилися у вигіднішому положенні. Пішим довелося разом з дітьми і носильними речами дертися на гору.

      Як тільки гребля відокремилася, величезна хвиля води заввишки в декілька десятків з нищівною силою ринула в місто, не помічаючи на своєму шляху жодних перешкод. Потік просто змітав хати, дерева і людей...

     Як потім з'ясувалося, на час трагедії деякі діти гралися в лісах, або з друзями в різних дворах, і потім ніхто не зміг їх знайти. Люди, що шукали своїх дітей, поверталися в місто, але так нікого і не змогли виявити. Контактні телефони телевізійних хронік розривалися від повідомлень про зниклих дітей. Еменесники шукали всіх, де лише  було можна, прочісували ліси, сусідні міста. Але, на жаль, більшості зниклих так і не знайшли. Така трагедія вибила всіх з колії.

    Швидко відновити місто не виявилося перспективним, та і – можливим, враховуючи бідний місцевий бюджет. Лише через десяток років люди повернулися сюди і поступово відродили життя в нашому місті. І прагнули забути про трагедію, що сталася». 

     - Ліза, як тобі міська легенда? - спитала тоді на перемінці її подруга Каті.

   - Так, цікаво. Але не знаю, за двадцять років все могло так змінитися? А зниклі діти? Все це мені здається казкою.

    - А мне сподобалось. Добре, в кожного з нас може бути власна точка зору.

    -  Тут я згодна.

    - Підеш з нами в кафе?

    - З ким саме? 

    - Я, ти та пару старшокласників? 

    - Ну, давай.

    Мама Лізи була тоді у відрядженні. Після уроків Ліза подзвонила матері і змогла відпроситися погуляти. Вони довго гуляли спочатку по парку, потім зайшли в кафе, пройшлися по вечірньому місту. Всюди світили нові ліхтарики в середньовічному стилі. Було дуже класно. 

    І нічого заразі не нагадувало про трагедію, що колись сталася тут. Ліза тоді думала, що історія про повінь була сильно перебільшеною. І знову поділилася з приятелями своїми припущеннями. Деякі старшокласники погодилися з її аргументами. Всі чули про місцевий потоп. Але їх батьки, дідусі і бабусі нічого не розповідали їм про це, жодних подробиць. Напевне, не все було такий жахливо, як написане в хроніках?

      - А навіщо б їм тоді було писати про те, чого не було? – сперечалася Каті.

    - Засоби масової інформації завжди тяжіють до величезних перебільшень, щоб роздути все до сенсацій. Так завжди говорить моя мама! Повінь, швидше за все, була. Але, мабуть, не в таких розмірах. Інакше про зруйновану греблю дізналася вся країна, весь світ. Взнали ж всі про Чорнобиль? – доводила її подруга.

    Наївна Ліза, зі своєю дитячою безпосередністю, не знала, що небезпечні і справжні сенсації державою завжди намагаються приховати, а не розносити по всьому світу. Увечері, коли дівчинка подзвонила мамі перед сном і запитала її про історію міста, мати відповіла, що абсолютно не в курсі того, що відбувався тут. Адже вони переїхали сюди три роки тому. І мама не цікавилася перед цим історією. Вони переїхали сюди тому, що тут була робота за маминою спеціальністю.

     - Перебільшення! – солодко позіхнула перед сном Ліза, влаштовуючись в тепле ліжко.