Розділ 7. Дивна аномалія часу 

     - Мені до сих пір незрозуміло, як така аномалія могла статися у наш час, саме – в нас, і саме – з нами? 

   - Я теж саме цього не можу зрозуміти, - саркастично парирував Андрій, - Причому, я задаюся цими питаннями на два дні більше, ніж ти. 

    - Слухай, але це ж сталося лише з нами? Не з усім іншим світом? Зі світом-то нічого не сталося? Ми – не останні люди на землі? – раптом в жаху заторохтіла  Лізавета.

     - Стоп, видихни. І заспокойся! – твердо узяв її за плечі парубок.

     - Чому зі світом повинне було щось статися?

     - А чому з нами таке сталося? 

     - Теж – вірно. Але це не означає, що з тими, що зі всіма оточуючими таке повинне було статися! Просто ми так попали! Ну, буває ж з деякими, що вони весь час потрапляють в якусь колотнечу. Ось і ми попали!

     - Але зі мною ніколи такого не відбувалося! – сперечалася з ним Ліза.

     - Ось, значить, і наша черга підійшла! – заспокоював її Андрій. - Щось спонукало Всесвіт до цього.

     - Ти так спокійно говориш про це!..

   - А що ми можемо? Ми ж не можемо змінити ситуацію кардинально? Можемо лише спробувати вибратися звідси. Наскільки я розумію, ми зараз знаходимося у минулому. Двадцять років тому, коли сталося  затоплення. І ми його не можемо відмінити! І ніхто не може! Адже це вже сталось! Але, після загибелі цього міста, оточуючий світ, знайомий нам, залишився!

     Наше сьогодення, з якого ми потрапили сюди, є для цього – майбутнім. Але воно реально існує. Отже заспокойся. Ми там існуємо. Отже, гадаю, що ми тут тимчасово.

      - Але, як нам вибратися звідси? А якщо ми повернемося в наш світ, то постарішаємо на стільки років? Мені буде вже більше тридцяти, і самі кращі роки випадуть з мого життя? А крім того, я ще і на стільки років раніше постарію і помру? – з жахом закричала Ліза. 

      Хлопець задумався. У цих міркуваннях дівчини була певна логіка.

    Але не слід подавати виду, тому що вона знову почне істерити або впаде в депресію. А рятувати скигліїв дуже важко. Це він вже зрозумів. 

   Андрій відчинив вікно і виглянув. По вулицях ще вирувала бурхлива каламутна вода, однак, її рівень стрімко знижувався, як в прискореному кіно.

     - Напевно, в нашій Аномалії щось відбувається з самим часом, - припустив він.

   - Звичайно. По-перше, ми попали на двадцять років назад, по-друге – час немов завмер на місці! – безтурботно прореагувала Ліза.

    - Е-е, ні! Тут я з тобою не згоден! Тоді, коли ми тут опинилися спочатку – час, дійсно, немов завмер. Потім він повільно тягнувся протягом першої доби перебування в цій зоні. Але, як виявилось, він плинув у зворотному напрямі!

      - Що ти маєш на увазі? – стрепенулася Ліза. 

     - Події в часі відбувалися у зворотному напрямі від моменту  нашого часу і до потрапляння сюди – до моменту затоплення міста. Назад, розумієш? А зараз час дуже прискорився і біжить вперед. Поглянь у вікно.

      Дівчинка перелякано кинулася до вікна:

      - Ну що? Вода! Як була, так і є!

      - Ти на рівень поглянь! 

      - Слава богу, майже зійшла. 

      - Ось, а скільки часу ми тут ховаємося?

      - Декілька годин, напевно.

      - Ось! Всього декілька годин! А що ми читали в бібліотеці? Що вода сходила потім близько місяця!

      - Ти хочеш сказати, що місяць тут  тепер триває декілька годин?!

      Ліза в паніці схопилася із стільця, немов зараз повинно було статися щось ще більш жахливе. 

      - І ми постаріємо ще швидше?

      - Жінки! Ви думаєте лише про молодість і старіння! – театрально підняв руки вгору Андрій. 

      - А тебе хіба не турбує те, що ми взагалі можемо тут дуже швидко померти такими темпами?

      - Бентежить. Але я знаю, що завжди треба зберігати твердість духу.

  - Слів-то яких понабирався! «Твердість духу»! Теж мені, «сталевий Шварценеггер»! – підозріло примружившись, сказала ущипливо Ліза.

    - Так, давай без сарказму! Дочекаємося, поки зійде вода. Треба буде знову знайти машину. І поповнити запаси консервів. Зараз теж їсти хочеться. 

    Електрики вже не було. Зрозуміло, що у момент повені місто повинні були знеструмити. Добре, що у них ще залишилася пляшка кип'яченої води. Ліза дістала останню банку бичків в томаті і шпротний паштет, і вони дружно прийнялися їсти. Незабаром вони побачили, що вода зійшла. Треба було хутко вирушати в дорогу.

     Вони покинули свій гостинний притулок, спустилися по сходах і вийшли назовні. Під ногами було багно, що наполовину підсохло. По вцілілих будівлях пролягли свіжі мокрі плями від води. 

     - Ого! Так це рівень води був до 4-го поверху! – нарешті усвідомила міру трагедії Лізавета, що сталася.

     - І все зійшло так швидко!