Розділ 4. Андрій

     Від несподіванки Ліза навіть підскочила. І обернулася:

     - Я - Ліза. Навіщо ти мене так злякав?

     - Та я не хотів нікого лякати, вибач. А як ти сюди попала?

     - Та сама не знаю. Там туман, діти. Вітер! А потім - раз і все…

     - А, ну зрозуміло.

     - А тут є хтось ще живий? Або вихід звідси?

    - Я сам не знаю. Шукаю. Ось намагаюся знайти вихід. Давай шукати разом? Мене звуть Андрій. Теплов. 

    - Давай. А бювет тут є? Мені б води набрати.

    - Так, звичайно. Може, давай в магазині знайдемо щось тепле, типа ковдри.

   - Давай. Але лише спочатку води наберемо.

   І вже вдвох з гарним Андрієм вони пішли шукати бювет. Воду спускати їм довелося досить довго. Ліза подумала, що їй самій вже давно набридло б чекати, поки стече іржава вода з неприємним запахом. А Андрій був, мабуть, наполегливим! Разом з ним вона відчувала і себе набагато впевненіше. 

    Парубок був ледве старший, вище за неї, з чорною чуприною, виразними очима і приємним голосом.

  «Бачили б їх зараз її «королеви класу»! Обзаздрилися б!» - єхидно подумала Ліза.

   Чесно кажучи, однокласниці-пустушки вже давно «дістали» її. Парубок був балакучим і здавався сповна нормальним. Але Ліза встигла проглянути надто багато детективів, щоб знати, що зараз не можна довіряти нікому. Тому періодично обмацувала в кишені свій важкий ліхтарик. В разі чого їй буде чим захиститися.

   Вони набрали води, закип'ятили в залізних кухлях,  зібрали консерви і змогли пообідати. Пізніше вони добралися до магазину меблів, уляглися на матрацах, узяли ковдри і закуталися в них.

    - Слухай, а ти давно тут?

    - Ні, день-два.

    - А як ти виживаєш?

   - Тут, на подив, залишився багато бензину. Я вмію заводити машини без ключа і їжджу, шукаю інших. Взагалі, поки тебе не зустрів – було дуже страшно. Я раніше завжди був серед людей! Але ти – перша, кого я тут зустрів. 

    - А маленького хлопчика і дівчинку не зустрічав? 

   - Ні.

   - А як ти сам сюди попав?

   - Вийшов в школу і… туман,  вода… все. Опритомнів вже тут. 

   - А скільки тобі років?

   - Шістнадцять, а тобі?

   - П'ятнадцять. Скоро буде.  

   Підлітки звернули увагу, що матраци, які злежалися за ці роки, були вологими і неприємними. Крім того, від них виходив запах цвілі. Андрій навіть почав покашлювати. Ліза подумала про те, що автівки опалюються і в кабіні можна, принаймні, зігрітися.

   - Може, давай підемо в якусь машину, вже темніє, і спати хочеться. Тут ми точно туберкульоз можемо заробити.

    - Добре. У тебе що, батьки – лікарі? Ти так розбираєшся.

    - Просто я багато всього читаю. Слухай, давай  сфотографуємося на пам'ять в цьому магазині.

    - Давай. Ти так любиш селфі? 

    - Та ні. Це просто для того, щоб мама повірила, що я не просто так десь тинялася, а попала в справжню аномалію.

    - То ти вважаєш, що ми – в аномалії? - здивувався  хлопець.

    - А чим ж ще це може бути?

    Вони зробили декілька кадрів на тлі зруйнованих полиць.

    - А що ти говорила про якихось хлопчика і дівчинку? 

   - Та я просто побачила їх, а потім виявилася тут. І тут я теж їх подмітила, погналася за ними, але знайшла тебе. А вони зникли. 

   - Ти думаєш, вони якось пов'язані з цим всім?

  - Поки що не знаю, але я бачила їх світлини в оголошенні про їх зникнення. Уявляєш, вони пропали двадцять років тому! І до цих пір не виросли! Хіба це не диво?

   - Якесь страшне диво, - промимрив Андрій.

   - То може, вони – примари? – серйозно здивувався Андрій.

   - Примари мають бути прозорими, а ці – начебто на нас схожі! Так, вони ж мене за руки схопили! У них є тіло і руки! Я маю на увазі – плоть. Як у нас! Однак, якась … прозора. І не відчувається на дотик… Може, тут просто час сповільнився? Або – зупинився?

   - Так, дивно все це... 

   - А тобі це місто нічого не нагадує?

   - Ти, як і раніше, гадаєш, що ми в Чорнобильській зоні?

   - А де ж іще?

   - А ти знаєш історію про затоплення в наших краях?

   - Та я теж подумала про це, але якось в голові не вкладається. То хіба ми могли попасти в минуле? 

   - Мабуть, все можливо. Гаразд, давай спробуємо знайти якусь інформацію в місцевій бібліотеці.

   - Давай.

   Тепер вони вже пішли шукати бібліотеку, сподіваючись на те, що там зможуть зрозуміти, де виявилися, і знайти вихід звідси. Блукаючи покинутими вулицями міста, вони оглядалися по сторонах. Знизу і до рівня 4 – 5-го поверхів, будівлі здавалися розписаними якимись жовтувато-бурими плямами. На графіті це ніяк не було схоже! Будівлі були покриті великими і жахливими тріщинами, і тріщини не зупинилися в часі.