Розділ 3. Хто ви? Де ви?

     Проте, наступної миті Ліза відзначила, що вона знаходиться в тому ж місці, але дітей вже немає. Туман зник. На вулиці знову нікого не було,  окрім  неї. Сильний порив вітру змусив гілляки над головою Лізи тріскотіти. Почувши цей страшний звук, вона швидко відійшла убік. «Не розумію, що відбувається. Де я? Де всі?». Незабаром вона пригадала про  мобільник,  і діставши його, дуже засмутилася. Зв'язку не було. «Гаразд, треба йди до школи, туди все-таки ближче». Поспішним кроком вона продовжувала йти в знайомому напрямі.

        Через декілька хвилин показався  поворот  до школи. АЛЕ НА ТОМУ МІСЦІ, ДЕ МАЛА БУТИ ЇЇ ШКОЛА – СТОЯЛА ЯКАСЬ П'ЯТИПОВЕРХІВКА!!!  Ліза зупинилася і навіть протерла очі. Але п'ятиповерхівка продовжувала стояти, як ні в чому не бувало. Дівчинка знову прикрила очі і потрясла головою. Знов обережно прочинила одне око. І знову побачила все ту ж хрущовку.

     «Що тут відбувається? Де школа?»  Страх здолав її, і Ліза побігла назад, у бік свого будинку. Вона мчала все швидше і швидше, навіть не помітивши малих брата і сестру, що стояли біля магазина.  

     Легкий вітерець поступово переростав в сильні пориви, а ті, у свою чергу, - в ураган. Залишатися на вулиці стало небезпечно. Нищівні пориви вітру ламали гілки дерев, які падали, створюючи перешкоди для Лізи.

      Домофон  затирликав, і вона нестримно вибігла на третій поверх. Вставила ключ, обернула його. Замок клацнув, впускаючи її всередину. Ліза з полегшенням перевела дух. Слава Богу, вона в безпеці! Але тут же вона побачила незнайомі шпалери і, зрозуміла - квартира їх, але в теж час - і не їх. Шпалери були дуже старі, похмурі, не ті, які були в Лізином коридорі. Що ж це таке? Аномалія якась? У їх місцевості раніше про таке ніхто не чув! 

     Раптово вона почула  тупіт за вхідними дверима. Ліза вискочила з квартири і знов побачила дітей з дитячого садка. 

      - Стійте! Діти, хто ви? 

     Вона закричала. Але ті не звертали на неї жодної уваги, не припиняючи свого бігу до якоїсь будівлі. Ліза раптом зрозуміла, що ці діти були єдиними живими істотами на її сьогоднішньому шляху. Тому вона стрімголов помчала за ними, щоб не загубити їх.  Вона бігла і кричала їм услід: 

     - Гей, де ви?

     Ліза звідусіль чула легкі кроки, але весь час не встигала за ними. Поспішаючи, Ліза все ж таки помітила  на стовпі старе вицвіле оголошення про зникнення брата і сестри: «Увага! Загубилися Сергій та Даша Поливанови, 6-річного віку». Внизу був вказаний номер телефону для зв'язку з рідними. Ліза придивилася до дати. Воно провисіло тут...двадцать років! Двадцять? То хіба папір може зберегтися за стільки років просто неба?

     «Так це, напевно, зниклі діти!», - зміркувала вона.  Коли вона обернулася ще раз поглянути на них, ті зникли.  «Дивно, оголошенню двадцять років, а вони такі ж маленькі. А може, це не вони? І де всі люди?», - роздумувала Ліза та продовжувала бродити містом. Її не залишала надія знайти кого-небудь.   

     Голі дерева, покинуті будинки, та несамовито сильний вітер додавав відчуття жаху і тривоги. Раптом телефон завібрував, і вона зрозуміла, що тут є-таки зв'язок!  «О, є інтернет! Треба поглянути на мапу, де я». Але мапа так і не з'явилася. Для Вайбера сигнал був дуже слабкий. І  Ліза пішла далі.  Подмітивши відкритий магазин з розбитими вікнами, вона туди увійшла, але знов нікого не побачила. Нікого реально не було – ні касирів, ні – продавчинь. «Дивно! То хіба так буває? А може, я попала-таки до Чорнобиля? Або до Прип’яті? Сталася яка-небудь магнітна аномалія, або викривлення простору, і мене понесло туди? Адже інших покинутих місць у нас немає? Крайньою мірою,  я можу тут взяти щось поїсти і попити». 

     Чому вона пораділа, так це - одразу виявленому туалету. До цих пір жодних таких зручностей їй ще не траплялося по дорозі. Але на нещастя, всі продукти, окрім консервів, були вже безнадійно прострочені. Від вітрин із залишками риби, м'яса і сиру відходив слабкий сморід. На полицях для хліба було порожньо. Ні крихти! Тут Ліза пригадала дещо і насторожилася. У магазині, напевно, мали бути щури, адже вони обов'язково бувають там, де є продукти. Напевно, саме тому там ні крихти не залишилося. Але щурів не було видно. Може, вони виїли все, що було, та пішли в інше місце? Слава Богу, що їх немає, а то вона їх боялася. Чим би вона від них відбивалася, якби застала тут щурячі полчища?

     Вона зморщила ніс від смороду і нестримно стала набирати різні консерви і складати їх до рюкзака. Ліза взяла і вилила погану воду з декількох літрових пляшок, в надії знайти бювет або колонку, а кухоль і кип'ятильник вона сподівалась, що десь теж зможе знайти. І консервного ключа – теж. 

     Коли вона проминула кілька будинків, то побачила і  майже зруйнований господарський магазин, де знайшла все необхідне. 

     Вона вирішила перевірити, чи є електрика, налила в кухоль води, поклала кип'ятильник і вставила вилку в розетку. На її радість, вода зашипіла, запузирілась, забулькала і закипіла.