2-ге видання, доповнене Розділ 1. Білий туман

       Здається, цей ранок не віщував нічого незвичного для Лізи Голубєвої, яка зараз солодко спала. Та й що може трапитись екстраординарного зі звичайною пай-дівчинкою, ученицею  9-го класу?

    Невдовзі їй виповниться п’ятнадцать. Живе вона доволі одноманітно, ніби у назавжди заведеному алгоритмі. Зранку – школа, ввечері – домашка, допомога мамі по дому, іноді (якщо вони встигають) – читання цікавої книги. І лише вихідні у них проходять весело. Мама завжди намагається організувати похід на природу або в кіно, або – на виставку. В крайньому разі вони «припадають» на який-небудь захоплюючий серіальчик.

     Живуть вони вдвох, мати з батьком давно разлучились. І Ліза бачиться з ним лише тоді, коли той «не зайнятий». Щоправда, мама зустрічається з якимось крутим чуваком, якого ще не показувала Лізі.

     Сьогодні була звичайна середа. Середина тижня… Ще так довго до вихідних!... Прокидатись абсолютно не хотілось!

     Мати Лізи, втрачаючи терпіння, нарешті разбудила доньку:

     - Сонечко, прокидайся, проспиш.

     - А можна, я сьогодні піду на другий урок?

     - Чому раптом?

     - Ну, хочу ще поспати.

     - Ні, давай іди. Прийдеш додому та поспиш.

     - Добре.

    Мама поспішила на работу. А Ліза, хитаючись від недосипу, з напівзаплющеними очима, прокрокувала до ванної. Поплескавши в обличчя холодною водою, вона стала почуватись краще. Добре, що мама, як звичайно, залишила теплий сніданок на столі. І навіть, чай їй налила! От, молодець у неї мама! 

   Від чашки вгору ще піднімалася пара, і Ліза насолоджувалася його пахощами. Їм обом подобалось вранці пити саме м’яту.

    Дівчинка нашвидкоруч поснідала та стала збиратися. В дзеркало на неї дивилося таке  знайоме обличчя: прямі брови, округлі зеленувато-карі очі, звичайний ніс, парочка ледь помітних веснянок. Нічого цікавого, щоб кидалось у вічі. В інших дівчат були хоч якісь гарні риси обличчя, а у неї - взагалі нічого! 

     Она з сумом подивилась на своє волосся. Звичайне темно-русяве, навіть, трошки рудувате. Насправді, Ліза була доволі симпатичною, однак, сама вона цього  наполегливо не помічала. 

     Дівчата в її класі вже давно та активно фарбувались. Однак, її мамі це б не сподобалось. Вона вважала, що у дівчат має бути природна краса. Це ясно, проте мамі добре було говорити! Природа щедро подарувала їй і тонкий профіль, і яскраво-чорне гладке волосся. А у Лізи волосся було, ніби пухнаста трава не зрозуміло якого кольору. Чому їй не дісталась мамина зовнішність? 

     Ліза зітхнула. Може, все ж таки, пофарбуватись в чорний колір? Він має добре пасувати до її світлих очей! Однак, уявивши мамині нахмурені брови, Ліза навіть подумки вирішила одразу знайти компроміс, який би влаштовував їх обох. Она пофарбує кінчики волосся. Сантиметрів з 15! Так, навіть, буде прикольніше!

     Глянувши на годинник, Ліза зрозуміла, що час іти. Она тепло вдягнулась і пішла до школи. 

    Не дивлячись на те, що була вже восьма година, на вулиці було не дуже світло. З гір спустився білий туман… Він був дуже щільний та непрозорий, неначе з книг Стівена Кінга, її улюбленого письменника. І було дуже холодно. Дівчинка щільніше закуталася в теплий шарф.  Саме про такий несподіваний туман вони з мамою читали напередодні  в книгах «Туман» та «Буря сторіччя». Ліза розуміла, що знаходиться в реальності, а не в країні фентезі, проте, навіть, нервово здригнулась та почала озиратись. Та все було марно. В білому молоці холодної пари нічого не було видно на відстані витягнутої руки. Ії стало моторошно.

     Раптом вона схаменулась, що запізнюється! Було дивним, що знайомою дорогою їй ніхто не зустрівся. В їх містечку більшість закладів та офісів починали роботу з 8 години. Невже вона вже запізнились?  Також не було чути ніяких голосів чи вуличного гоміну. Якось все це було дивним.

     Таки треба було йти на маршрутку. Не хотіла їй мама дати спізнитись на перший урок, а вона все одно не прийде вчасно!

     Дорогою до школи вона завжди поспіхом проходила повз старий покинутий дитячий садок. На Лізу він завжди справляв враження майже Чорнобильскої зони. Похмурі голі дерева з поодиноким почорнілим листям, вибиті вікна, запустіння та лише шайка злодюг-круків, які зловісно каркають над своїм руїнним царством… 

Але сьогодні, щоб скоротити час, вона була вимушена піти скрізь його двір...

Шановні читачі, вітаю Вас на сторінках першої книги трилогії "На перехресті  простору та часу"! Сподіваюсь, Вам сподобається! Підписуйтесь на автора, не лінуйтесь ставити вподобайки та зірочки, це дуже підтримує авторів!