Розділ 32

І звичайно ж я сказала йому "Так". Здається, я надто довго чекала такого моменту коли він все ж дозволить і мені вибрати, кого любити. Весілля ми запланували за тиждень, котрий пролетів мов один день. І вже сьогодні, я прокинулася вранці і посміхнулася чоловіку котрий дивився на мене.
-Доброго ранку.-сказала я йому.
-Тепер кожен ранок буде добрим. Разом із тобою-сказав він.
Я закрила очі і поставила голову на його груди.
-Знаєш, усе так чудово що мені аж страшно щоб нічого не сталося.-зізналася я йому.
-Я з тобою. Тепер уже нічого не станеться Я захищатиму тебе від усього світу. Розруйную його задля тебе. Я твій. Тому,не накручуй себе. Ще й у день весілля.
Моя посмішка побільшала.
-Що?-спитав він.-Невже я сказав щось настільки смішне?
-Ні,просто...все почалося з таємного хлопця котрий лишає тронди мені, потім виявився моїм братом, а потім...шефом а тоді босом мафії а тепер насамперед ти мій наречений. Аж не віриться.
Я поглянула на нього а він посміхався. Невже  все це настільки добре? Знала б я , що чекає нас через декілька годин, напевно не раділа б зараз.
***
Я стояла перед дзеркалом, розглядаючи свою довгу і ошатну весільну сукню. Мама стояла позаду мене і посміхалася
-Ти така красунечка. Вже зовсім доросла стала. Аж не віриться що скоро і Ігор одружиться, покинете мене вже про дім і не згадаєте. Будете мати свої сімї.-сказала мама а я повернулася до неї і помітила смуток у її очах.
-Мам, ну ти чого ? Ніби помираємо а не заміж виходимо. Ми будемо до тебе приїжджати. І до того ж ти назавжди залишишся нашою найулюбленішою мамою.-сказала я посміхаючись а потім обійняла її.
-Ну гаразд, я іду на низ у залу. Скоро побачимося.-вона поцілував мене а тоді вийшла.
 Я повернулася назад до дзеркала. У кімнату зайшла Кароліна, Іра і Юля. Її  я також запросила адже ми з нею чудово здружилися. 
-Ви Антона бачили?-спитала я.
-Так. Він дзвонив що уже їде сюди.
-Тобто?Церемонія за декілька хвилин, а він і досі не приїхав?-перелякалася я.
У кімнату зайшов Ігор і батько. 
 Отримавши вітання Ігоря і батька, всі вийшли і залишилися тільки я і батько котрий мав вести мене до вівтаря. 
-Аделіна, ти якась стурбвана.-сказав він.
-Та...щось серце не на місці. Передчуття погані. 
-Не накручуй себе. Все буде добре. Антон кохає тебе, ти його, що може статися?
Дійсно, що може статися. На нашому весіллі половина мафіозників з Парижу, що мене трішки напрягає, але я наполягла щоб вони були. Сама не знаю чому. Стас уже тут, він заходив сюди перед мамою. Тільки Антона досі немає. А можливо уже і є.
У двері постукали і сказали що нам час виходити.
Я видихнула і вдихнула. Все буде добре. Повторювала я собі як молитву. Ми зійшли на низ і під повільну музику пішли стежкою серед гостей котрі уже сиділи на свох місцях. Наче добро і зло поділилися. З однієї сторони світлі кольори, а з іншої все чорне. Хоча ми і не запрошували багато людей але все ж зараз мені здається що їх є достатньо...не мало.
Я подивилася на місце де б уже мав стояти наречений, але його не було.І коли ми з батьком уже стали на місце, чекаючи на Антона він так і не появився. Поглядом я знайшла Стаса і подивилася на нього злякано і запитильно. Він знизив плечима а тоді встав і вийшов кудись виймаючи телефон. Я вдихнула через ніс і видихнула через рот. Серце наче після кросу шалено калатало у грудях. А страх все більше, завзятіше очолював кожен сантиметр мого тіла. Можливо, треба було начхати на всі прикмети і разом приїхати сюди. Можливо, потрібно було подзвонити Антону. Можливо, потрібно було написати йому як я сильно його кохаю.Можливо,можливо...але немає точного слова. 
-Аделіна,все буде добре.-сказав збоку Ігор котрий тримав мене за руку. Не розумію в який момент я схопилася за неї як за рятівний жилет.
-Він просто спізнюється. Правда? Можливо в затори попав.-сказала я не знаю навіщо. 
Але коли побачила що Стас, блідий, підходить ближче до нас то серце чомусь ще більше пришвидшило темп. Він сказав щось Сірому і Лису. Ті нахмурилися а тоді зірвавшись з місця кудись пішли.

-Стас, де наш наречений?-спитав один з "колег по роботі".
-Мені шкода, але...нареченого не буде. 
-Тобто?Ну Затримався Антон, з ким не буває. Зараз приїде. -сказав брат.
-Ігор, мені шкода але...він більше ніколи вже не приїде.
Слова Стаса били гірше ніж нощі в серце. Тобто не приїде?
- Сталася аварія і він...мертвий. - як смертельний вирок прозвучали слова Стаса крізь шум у вухах.
-Ні...-сказала я махаючи головою.-Це не можливо. Антон обіцяв що не покине. Він не міг.-почала говорити я попри біль всередині себе.
Біль втрати. Втрати коханої людини. Коханого чоловіка.
-Він не міг. Ми стільки всього пережили разом. Не міг!-почала кричати я захлинаючись сльозами котрі взялися ні звідки.
-Аделіна...Мені дуже шкода. Якби я міг щось змінити. Я б зробив це без роздумів. Але я безсилий.-сказав Стас а тоді...підійшовши обійняв мене.
Отак і закінчується наша історія?Чому в усіх книгах і романах щасливий кінець а у нас він не такий?Чому говорячи про кохання всі не бачать ризиків котрі воно несе?Чому привязуючись до людей ми не думаємо, що вони завдадуть нам болі?
Я не стрималася і заплакала на плечі друга. Друга мого нареченого. Друга котрий був готовий заради нього і нас на все. Друга, котрий приніс страшну звістку на це весілля. Чи боляче мені?Здається, що зараз разом з цими словами, від мене відірвали частинку мене. Таку важливу частинку... Частинку серця, котре мені дали а потім забрали. Серця, котре мені було дорожчим за моє...
***
І як би я не хотіла вірити в наш щасливий кінець, він не настав. Я дивлюся як труна з рідною людиною опускається у землю. Здається, мене опустили туди разом із ним. Підняли на небеса крила кохання, щастя а опустили...надто жорстоко. Опустили наче відрізали їх. Мені здавалося, коли приїхала у морг що він живий. Просто спить. У чорному костюмі з білою сорочкою, хоч бери і одружуй. А обличчя...подумаєш трохи побите. Він був моїм світом, моїм дороговказом, моїм всім. А зараз...зараз весь мій всесвіт іде за ним. У маленьку яму, в котру насипають глини. Не знаю звідки в мене стільки сліз...вони самі течуть мов ріки. І я не можу їх контролювати. Не можу! Я хочу померти разом із ним. Лягти біля нього. Не покидати його. Відчути те тепло його тіла коли вранці прокидалися, побачити ту його посмішку котра виражала більше ніж очі. Скільки ми не встигли сказати один одному?Скільки часу ми використали на даремну мовчанку? Скільки ми пропустили обійм і поцілунків котрі вже ніколи не відуємо? Здається, не тільки мені одній настільки погано. Стас цілий час біля мене, здається він наче заглушує свій біль перебуваючи зі мною. Антон був для нього не тільки другом. Він був для нього як батько...
Все ж, на кінці прощальне слово говорив один з мафіозників. Я була здивована їхній присутності тут. Схоже, в Антона був авторитет серед них .Попри конкуренцію.
-Антон завжди був іншим.-сказав він.- Він був світлішим, добрішим і більше поблажливим. Спочатку, коли Віктор помер і його права рука привела малого хлопця, я подумав що він довго не протримається. Він став наче ангелом серед нас усіх чорних. Але, наші припущення були фальшивими. Антон був для мене прикладом, і думаю не тільки  я в деякі хвилини боявся його гніву, але одночасно він зміг зберегти те світло у собі. Він міг бити грубим і жорстоким як і всі ми, але він міг бути одночасно і щирим, добрим і...любязним. Не всі можуть зберегти ці риси. Мені дійсно жаль, через те що він не зміг продовжити своє життя тут. Ми вічно будемо памятати його. Я, від обличчя всієї Французької чорної строни хочу висловити співчуття родині і близьким. Антон не помер, він просто відійшов у вічний сон.