Епілог

Нагадую про телеграм канал де я всіх чекаю)

https://t.me/books_MR2060

або 

вводите у пошуковому запиті

Books_MK

Наступний тиждень я провела у будинку Антона. Після похорону я так і не повернулася додому. Не хотіла бачити засмучені обличчя батьків, і надодачу ятрити їхню рану. Вони в решті решть втратили сина.А мені тут, у його кімнаті разом з Арнольдом добре. Виявилося що за цим єнотом кожного дня тут доглядала жінка. Точніше вона забирала його до себе додому а коли Антон приїжджав то назад його привозила. 
Я лежу на його ліжку, здається тут і досі відчутний його запах. Його тепло... На тумі біля ліжка стоїть наша фотографія з балу. Здається, я тоді була на сьомому небі від щастя що він пішов зі мною. Стас. Лис і Сірий також тут. Вони залишилися, кажуть що мають справи але я чудово розумію що вони просто бояться щоб я собі нічого не зробила. Тому і стережать мене. 
Кажуть, що час лікує...але це точно не правда. Я піднялася з ліжка. Знаю що повинна бути сильною. Знаю що маю продивати життя за нас двох але...я не можу. Все і всюди нагадує про нього. Я глянула на годинник біля ліжка і побачила, що північ. 00:00. Такий цікавий час. Наче початок і кінець відліку часу одночасно. Тільки чомусь зараз цей час мене зовсім не радує. Він наче відраховує митті мого останього погляду на Антона. Нашого останнього поцілунку на вулиці перед тим як я поїхала у салон по сукню і він по костюм котрі ми передчасно повідкладали. Наче...каже що вже цілий тиждень я тут, у темній кімнаті, у сорочці Антона котру знайшла у його гардеробі і...одна. Я знаю що він живий. Хочу це знати. Тішу себе думкою що зараз він зайде у ці двері і скаже
-Бачиш, я живий, а ти вже мене поховала!
Що він зайде і обійме мене, агорне в обійми в яких є тільки я і він. І щастя між нами а не біль розлуки.Я заплющила очі і одинока сльоза скотилася по моїй щоці. Він обіцяв. Обіцяв що захистить мене! Але одночасно він і став моїм кінцем. Дійсно, він розруйнував світ заради мене. Мій світ. За цей тиждень, ці години пробутті тут я всигла відчути до нього різні емоції. Образу, за те що покинув. Злість, знову ж таки бо залишив мене саму. Я була обурена на нього, як він міг обіцяти біти завжди зі мною і так просто піти. Один зіштовх машин-і він покинув мене. Назавжди. І ми так і не встигли заприсягтися у коханні перед світом. Не встигли... 

Я розплющила очі коли відчула що хтось позаду мене стоїть. А можливо це сон?Зараз я повернуся і побачу його! Але...ні. Позаду стояв Стас.
-Ти щось хотів?-спитала я його тихо.
-За пів години приїле адвокат. Він сказав що Антон написав заповіт. Ти спустишся?
Я нахмурила брови.
-Якщо він написав заповід, то виходить що він...знав що помре?-спитала я Стаса.
Він знизив плечима.
-Здається, він все знав. Аделіна, я розумію що тобі важко. Нам усім важко. Але...цим ми йому не допоможемо. Треба жити далі.Попри біль і все інше потрібно жити далі.
-Як?Як жити коли частину тебе наче відірвали?Я не можу, Стас.Я занадто слабка. Я...я просто не можу без нього.
Стас нічого не відповів тільки обійшов ліжко і приклікнув біля мене.
-Знаєш, я признаюс тільки тбі. Мені також його не вистачає. Мені теж важко, але...я живу думкою що він не хотів би наших сліз. Не хотів би щоб ми сумували і поставили хрест на своєму житті. І я живу. Живу думкою і бажанянм знайти, і покарати людину, через яку мій друг зараз у холодній землі, і через яку він не встиг одружитися на коханій людині.
-Тобто...це була не випадкова аварія?
-Мені здається що ні.-він встав а тоді покрокував до дверей.
-Спускайся. І давай жити. Заради нього. Щоб Антону не було соромно за нас тут.
Попри всю свою неохоту я все ж змусила себе піднятися. Витерла щоки і погладила подушку біля тієї, на котрій спала. Я повина. Але як? Я знайшла свою чорочку і джинси в котрих я приїхала сюди після похорону. Здається, я більше ніколи не одягну білого плаття. Тепер слово "весілля" в мене асоціюється з найгіршим днем у моєму житті. Я глянула у дзеркало. Це світле руде волосся котре вибилося з хвоста я заново заплела. Потрібно перефарбуватися. Воно надто чітке і світле на моєму чорному образі. Я спустилася на низ де були батьки. 
-Привіт доню.-сказала мама.
Брат підійшов і обійняв мене, а тоді в кімнату зайшов Стас і іще якийсь старший чоловік. Ми сіли і він почав.
-Я б не хотів вас турбувати так рано після смерті Антона. Але його заповіт є важливим і я не можу його приховувати. Всім присутнім тут він залишив щось від себе. Попрошу дослухати до кінця лист котрий я прочитаю а тоді ставити питання.-він говорив таким рівним тоном...я пригадала Антона. Коли він підписував мою практику у його кондитерській.
-Аделіна, я маю передати тобі іще дещо.-я глянула на чоловіка а він простягнув мені конверт. Я його взяла але не відкривала. Страшно. Цей чоловік же відкрив якусь папку і витяг звідки лист.З нього ми зрозуміли, що він залишив мені кондитерські котрими я тепер маю керувати, будинки і в цілому все своє рухоме і не рухоме майно. Тобто, я тепер повноправний власник всіх його закладів. Ігорю він залишив один з будиків у Украхні. Сказав що це його подарунок до весілля. Ось і все. А Стасу він у заповіті попросив щоб тримав його темну частину світу на собі. Тобто всі обовязки Антона, як дона, тепер належать Стасу,Лису і Сірому. 
Пісяля цього адвокат пішов а ми залишилися так тут і сидіти. Я дивилася на лист у своїх руках. 
-Як думаєш, що він тут написав?-спитала я у Ігоря котрий сидів біля мене.
Він знизив плечима.
-Можливо тобі потрібно хараз трохи відпочити.Перш ніж його читати.
Я задумалася а тоді...віддала лист Ігорю.
-Прочитай його. Будь ласка.
-Аделіна, можливо він написав щось, що повинна знати тільки ти...-почав Стас але я заперечно похитала головою.
-Читай, Ігорю.
Я сперлася на спинку крісла на котрому сиділа.
"Дорога Аделіно, я пишу цього листа знаючи наперед свою долю. А якщо ти це читаєш, значить мене уже немає з тобо. Мені жаль. Жаль за втрачений час, за всі твої слбози і взагалі за все... Напевно, ще пів року тому я повинен був сказати тобі що не можу без тебе а не втекти назад до Парижу. Але я злякався. Злякався що нгашкоджу тобі. Хоча...коли мій час почав іти не вперед а назад я зрозумів що повинен хоча б цей час провести з тобою. Потішити себе твоєю посмішкою, оптимізмом і красою. Мені жаль, що я повинен покинути тебе. Але видно така моя доля. Сподіваюся, я встигну освідчитися тобі а якщо ні...то видно так воно і мало статися. Моя маленька солодка трояндо, не сумуй за мною. Живи далі, радлій життю і посміхайся променям світла. Радій і живи за нас двох. Керуй кондитерськими, ти живеш солодощами і нехай я не стану на заваді цьому. Я кохав тебе і кохатиму вічно. Але мій кінець прийшов, нехай він буде тільки моїм, а не нашим..."