Розділ 20

Дорогі читачі. Як ви? Цими днями було надто багато повітряних тривог що не може не засмучувати, але я сподіваюся що всі живі і здорові, готові до нових емоцій) Ваша активність упала і самих читачів, схоже не тільки в мене почався нечитун. Але я буду чекати ваших коментарів і думок щодо книги. Пишіть, все читатиму і відповідатиму. Всіх люблю і бережіть себе)

Прокинулася я з першим променем котрий впав на ліжко.Помало, не поспішаючи розплющила очі і ось що побачила.Я лежу на грудях в Антона, поклавши свої руки на його груди котрі спокійно здіймаються і опускаються, одна з моїх ніг просто таки між його двома.Ковдра вся повністю на мені, бо я закутана в неї як метелик у кокон а рука Антона ж власницьки тримає мене за талію чим я не маю змоги від нього навіть на сантиметр відсунутися.Але все ж мені було зручно так лежати, правда не знаю в який момент вночі ми так близько присунулися один до одного.Я розглядала Антона.Так давно не була настільки близько біля нього що зараз просто таки відчуваю потребу запамятати всі особливості його обличчя. Хоча я відчуваю потребу не тільки запамятати його а й потребу у ньому... Але я й сама не готова признатися собі що цей юнак котрий лазив до мене через балкон, приносив квіти і дарував подарунки настільки потрібний мені.Як співається в нарожній українській пісні "Полонила сере юнакові а ключі від свого недала."Тільки у нас все наоборот. Я здригнулася від мелодії що прозвучала у кімнаті.Заплющила очі бо чула що Антон уже почав прокидатися, і вміють же люди момент вибирати! Я невинно почала розплющувати очі, ніби це мене щойно розбудили а не я перша прокинулася.Антон взяв з тумби збоку телефон і відповів на дзвінок.Я піднялася на лікоть і уважно дивилася за ним.
-Алло.-сказав Антон хриплим від сну голосом.
Бачила як змінюється його вираз обличчя від здивованого до спокійного. А потім він сказав
-І це не могло почекати? Нормальні люди сплять іще.
А тоді вимкнув дзвінок. Я ж дивилася на нього і далі. Він знову заплющив очі.Схоже сплячий режим продовжено.Але не тут то було.Щойно я опустилася на своє попереднє місце як у двері постукали.От чому, в момент коли ти б іще спав а спав, знайдеться той хто наломить цей кайф, а коли вже би вставав то всі як крізь землю провалилися. 
-Заходьте!-скахав Антон і піднявся на ліктях.
До кімнати увірвався Ігор.Схоже він був схвильованим.
-Антон, Аделіна зникла! Вночі пропала, вікно відкрите а двері захлопнулися!-почав він стривожено але я його перервала.
-А хтось спить як немовля і не чув що я стукала.-я також піднялася і тепер Ігор бачив мене.
-Ой! Боже як не зручно.Я вас перервав...
-Та йди ти вже. Я просто залишилася у спальні Антона бо двері не могла відкрити.Та й усе. І попрбуєш комусь бовкнути про це.-сказала я йому загрозливо.
Він зробив знак що могила і пішов.
-Як я розумію нам можна вставати поки ще комусь ми не знадобилися.-сказав Антон і першим піднявся похитуючись. 
Я ж дивилася на нього поки він перетинав кімнату щоб дійти до гардеробу. Все ж плечі у нього ох які сильні. І схоже мені не оминути другого ставання в те саме болото. 

На сніданок всі спустилися, на диво у повному складі. Олена сказала що вже сьогодні їде, батьки теж порадували новиною.В батька проблеми в бізнесі зявилися і вони сьогодні так само летять.Ігор вже заскучив за своєю Міланкою і теж їде. Я ж лишаюся одна.
-Борис, якщо будуть якісь проблеми то ви можете на мене покластися.-сказав Антон подивившись на батька.
Той же посміхнувся і кивнув головою. Я здивована як багато змінилося за ці декілька днів.Після обіду Антон віз батьків у аеропорт і я ясне діло з ним. Прощання мені найбільше неподобається. Коли оці сльози, потім істерика, наче хтось помирає а не їде в інше місце. Батьки і Ігор разів з два обійняли мене. Ігор же так само дружньо, правда я замітила як Антон ледь видно скривився але не відштовхнув його. Батьки також обійнялши його і я ледь не розревілася. Це було так...мило.  Все ж коли ми нарешті попрощалися і ми з Антоном повернулися назад в машину мене охопила паніка.
-Антон, а якщо Паркер знову попробує нашкодити їм?-висловила я своє занепокоєння вголос.
-Не переживай.З ними все буде добре.
-Звідки така впевненість?
-Разом з ними летить троє моїх охоронців.Я батькам не казав щоб вони не відчували себе незручно.Хлопці будуть цілий час поряд і у разі чого врятують їх.Так що все буде добре.Доречі, ти будеш жити зі мною чи хочеш повернутися в свою квартиру?
-Думаю що я повернуся до себе. Ми не можемо ути так близько один до одного.Я й досі відчуваю щось до тебе і не хочу знову обпектися.-сказала я правду яка вона є.
-Ти права. Сьогодні ще побудеш у мене а завтра після роботи можеш повертатися до себе. Тільки тепер з тобою так само буде хтось із моїх людей.Все ж ти моя сестра.Хоча і не рідна.
Ну от, знову між нами починає наростати крига. Але я вже звикла. Звикла хотіти його але не мати змоги втілити це в житті. 

І знову наші герої починають морозитися один від одного...Як думаєте, зможуть вони розтопити ту кригу котра постійно наростає між ними?