Розділ 19

Аделіна
Вже після завтра я іду на свою улюблену роботу.Одразу ж як у мене зявився телефон я зателефонувала Діні.Вона висловила своє занепокоєння, як можна б було перевести слова в щось спокійне то я саме це б і сказала, і ми домовилися що на роботу я скоро вийду.Антон приїхав додому ледь не впівночі коли всі вже спали.Я ж зійшла вниз на кухню і помітила як він сидів на кухні з Стасом.По його зовнішньому вигляду і постановою я зрозуміла що змучився він не на жарт.
Попри те що я зла на нього і все ще веду боротьбу між "Може поговорити з ним і зізнатися що досі кохаю" і "Двічі на ті самі граблі не стають" я все одно була вдячна йому за те що врятував мене, я вже хотіла повернутися, не так уже і води хочеться.Не помру, але Стас зауважив мою присутність. Як мило, я просто в них перед носом а він наче повз мене дивився.
-Я піду уже, та й тобі треба відіспатися.Надобраніч.-сказав він Антону і пішов.
Я ж всім своїм тілом відчувала присутність Антона . Так, я не тряпка щоб боятися повз нього пройти.Тому я зібрала всю свою силу в кулак і рушила до графіна. Налила воду в стакан, ледве не розбивши і одне і друге.Руки зрадливо тремтіли під його поглядом.
-Змерзла?-спитав він уважно дивлячись на мене. 
Я ж нарешті впоралася з наливанням води методом, трохи в стакан трохи поза, і також подивилася в його очі. У них чомусь вперше не могла нічого зрозуміти.Темнота, єдине що я бачила.
-Ні.Не змерзла...Просто...
-Невже мене боїшся?-спитав він посміхнувшись кутиком губ.
-Ще б чого.Просто графін важким був, а я ж сонна і не маю доброї сили.-швидко придумала я.- От і тремтіли. А ти чого тут?
-Дивне запитання. Я приїхав з складу, говорив з Стасом.І взагаллі...від коли тобі це цікаво?
-Просто підтримую розмову.-сказала я.
Хлопець витяг з кишені светру в який був заорнений баночку, як розумію з таблетками і всипав декілька в долонню.Потім просто їх проковтнув. Я ж тільки тоді зрозуміла, що весь час витріщалася на нього, колим він зпитально звів брови?
-А не забагато таблеток випив?Це ж не вітаміни.-сказала я пояснюючи.
-Нічого страшного не станеться.Все ж мені треба хоч якось піднятися на другий поверх.
Після цих слів він встав з стільця і спираючись на тростину пішов до сходів.Я ж позаду нього також тихенько пішла.Цей запах його парфумів буянили в моїй голові. Зараз вони були змішанні з запахом клініки і диму але все одно я ішла позаду , наче невинно а насправді насолоджувалася тим, що так дурманило голову. 
-Може перестаниш там плентатися ззаду і підеш своєю швидкою ходою наперед?-спитав Антон пошепки.
Я не змогла зрозуміти він жартує чи злиться.Тому тільки вирвалася вперед і піднялася швидше за нього. Переможно посміхнулася коли була на горі а він і досі десь посередині дороги.
-Не смішно.Я вже як старий дідо з цією паличкою.-сказав він у відповідь на мою посмішку.
-Ти і старим дідом будеш енергійним.Просто зараз трошки не у формі.-вирішила я потішити його.
Він тільки посміхнувся і все ж дійшов до мого рівня. Ми дивилися один одному в очі, я зауважила що стоїмо ми надто близько один до одного. Наші губи розділяють кілька сантиметрів , бачила як груби Антона повільно піднімаються і впускаються. Дивилася в його очі, але погляд все одно зводився до такого бажаного... Розум казав "Відійди від нього. Ще трохи і ти його поцілуєш" але тіло не слухалося. Повітря стало надто мало, відчула неймовірну потребу облизати свої губи і зробила це.Але Антон все ще стояв переді мною.
-Аделіна....що ти зі мною робиш?-тихо прошепотів він.
Я посміхнулася. Принаймні я не одна думаю про нього.Я подалася вперед. бачила що він іде на зустріч і тут хтось скрикнув.Я перелякано відскочила від Антона ледь не скотившись з сходів. Він зловив мене за руку але моя чудесна водичка котру я і досі тримала просто ідеально розлилася. Добре що склянку хоча б не впустила. Повернувшись у попереднє положення побачила маму котра дивилася на нас. Мої щоки миттю спалахнули.Який сором я зараз відчувала відомо тільки одному Богові.
-Мам, я цей...по воду ішла а там...-заикаючись сказала я.
Доречі я ніколи заїкою не була. Але зараз просто не знала як пояснити те, що нас застукали ледь не за поцілунком.Чому ледь?Бо ще б секунда і ми б тут просто таки поцілувалися.З однієї сторони я відчувала сором через те що б хотіла щоб це сталося...А з іншої все це якось, не правильно.
-Ви повністю можете мені нічого не пояснювати.Я не хочу знати подробиць.-сказала мама і підійшла до сходів, схоже нині пересуха бо всі хочуть пити. Але те що вона прошепотіла Антонові ввело мене у ще більший ступор.
-Якщо щось, то я не проти щоб ви зустрічалися.Все ж ліпше ніж ті сумнівні типи з якими вона у парку зустрічається.-сказала мама і зійшла вниз.
Я ж гукнула услід їй тихе обурливе
-Мам!
-Не мамкай.
От зараз я схожа на червоний помідор.Враховуючи що й волосся у мене риже, то це просто супер.Точно як помідор.А Антон посміхався. Стояв з посмішкою. Я показово розвернулася і пішла до кімнати де ми з Ігорем спали.Смикнула ручку, але вона не піддалася.Вдруге спробувала і...нуль реакції.Він що,двері замкнув? Або ж через те що вікно відкрите їх прихлопнуло.Чудово просто.Антон все ще стояв з цією дурацькою посмішкою.
-Можу тобі запропонувати нині зі мною спати.Без руко-прикладання.-сказав він.
Ну, скажу чесно, я рада такій можливості.Але нехай не радіє. Вдала що вагаюся.
-Та ходи уже.-сказав він.
І я покрокувала за ним.Він відкрив двері до великої кімнати з двохспальним ліжком. Ввімкнув світло від чого я примружилася.Стало надто яскраво.
-Я в душ і повернуся.-сказав хлопець і покрокував до іншої кімнати двері до якої були тут. Доки Антон був у душі, за шумом води зрозуміла, я розглянула всю кімнату повністю. Класичний сіро-білий стиль. Також відсувні двері де, як я зрозуміла гардероб.Ну і я б не була собою якби не зазирнула туди.Багато сорочок, піджаки, футболки. джинси...все як і у всіх. На столику стояли флакончики.Як бачу парфумів у нього тут багато. Приємний запах просто таки полонив мій носик щойно я вдихнула його. Треба буде купити собі якісь схожі до цих. Я подивилася у дзеркалр і підскочила на місці.На протилежній столі висіли пістолети.Ну звичайно ж, як у його будинку не буде зброї.Цікаво, її тут багато?Від думок мене перервав стук.Я повернулася назад де стояв Антон.У піжамних щтанах, без футболки із цими своїми татушками.І білим чотирикутничком, напевно саме на місці рани. Цікаво.
-Що ти тут робиш?-спитав він складаючи руки на грудях.
-Вирішила подивитися що тут у тебе ще є. Ти ж не злишся?-ось саме остання фраза була моєю гарантією що він не буде злитися.
Адже як можна злитися на таку милу дівчинку.
-Але більше ти не заходиш кудись без дозволу.Твоя ціаквість заспокоїлася?
Я огоджувально кивнула головою.
-Тоді тепер давай спати.
Я пройшла повз нього і чемно лягла під сіру ковдру.Ну свята дитина ж. Антон посміхнувся а тоді також ліг збоку вимкнувши світло.
-Мушу попередити що я можу трохи буянити.-сказав він.
Я повернулася до нього обличчям.
-Щоб ти не злякалася.-пояснив він.
-Не злякаюся.-сказала тихо а тоді заплющила очі. Тут було так добре, тепло і затишно що я одразу ж поринула в сон.