Розділ 17

Антон
Прокинувся я коли надворі було вже темно. Почувши писк апаратів посміхнувся. Вкотре пробуджуюся саме під цей звук. Обережно повернув голову котра чомусь поболювала і поачив Ілону. Опустив погляд на свою руку і зауважив що її досить сильно стискала моя. Хм. Можливо я занадто суворий і жорстокий до неї?Її голова лежала недалеко від моєї руки. Як мило... І чого вона не поїхала додому?Я дивився на неї і не знав що робити. Розбудити, чи можлив не варто?Все ж я обережно порухав пальцем а жінка миттю підскочила.
-Антон.-пробурмотіла. А тоді миттю проснулася.- Ти як?
-Дивне запитання.- сказав я.- Нормально.
-Покликати лікаря?
-Не варто. Що ви тут робите?
-По суті нічого. Просто залишилася з тобою.
-Навіщо?-спитав примружуючись. 
-Вибач, я не мала на тебе так тиснути. Ти б не підхопився і шви б не розійшлися...
-Думаю що це як могло б статися так само могло б і не статися тому вашої вини тут немає. Мені треба бути менш емоційним, от і все.-сказавя навіть не знаю для чого.
В кімнаті повисла тиша, я просто дивився на жінку доки не відчув що мене знову хилить на сон. Але вперто це ігнорував. Вона все ще тримала мою руку погладжуючи великим пальцем. Чи подобалося мені це? Збрешу якщо скажу що був злим що вона залишилася.
-Вам не обовязково тут чекати.Зі мною все впорядку, можете їхати.
-Ні. Я б хотіла ще залишитися, якщо ти не проженеш. 
Я ж нічого не відповів тільки спокійно знову заснув тількии сон мій довго не тривав.

Ілона
Схоже Олена мала рацію. Ліки діють на Антона надто вражаючи. Він уже не коловся фразами і поглядом, і навіть не висмикнув свою руку з моїй коли я її погладжувала. І не прогнав мене. Хлопець заснув а я знову дивилася на нього. Вже майже ранок, Борис поїхав додому як я і попросила після того як лікар повторно зашив рану Антона. Через його різкий підйом шви розійшлися, і не бажано щоб це знову повторилося. Все ж він  ще той самий маленький хлопчик котрий не хоче більшого крім любові, котрої йому на жаль не вдалося відчути від прийомних батьків. Я дивилася на нього все ще погладжуючи руку. Але раптом Антон сіпнувся. Апарат збоку запищав, хлопець почав махати головою в різні сторони. На чолі виступив піт, дихання пришвидчилося. А я не знала що робити.
-Ні...не треба. НІ!-він почав ще більше здригатися у німому риданні.
Антон тупо плакав і це було настільки боляче що я ще більше налякалася. Вийшла на коридор і попросила охоронців покликати лікаря. Той прийшов моментально. Вколов якийсь припарат у крапельницю а потім коли легко почав його будити.
-Анон...АНТОН!
Антон різко розплющив очі все ще важко дихаючи, він підняв трестячі руки вверх і витер долонями чоло.
-От чорт.-вилаявся він.
-Знову кошмар?І що цього разу?
-Ліпше тобі не знати.
-Дійсно, твої жахіття більше травмують мою психіку ніж твою. 
Лікар пішов а я все ще налякана стояла біля дверей.Раптом Антон повернувся до мене.
-Вибачте, я вас налякав.
-Нічого.-сказала і несміливо підійшла до нього.
Він уважно дивився на мене, надто уважно...А потім знову заплющив очі і заснув. Проспав так до самого ранку...

Антон.
Коли прокинувся то зауважив що Ілона знову спить. Тільки уже на моїй руці. Я її вчора не на жарт налякав, кошмари це те що стабільно пересліджує мене кожної ночі. Я навіть пробував не спати, наскільки вони мені надоїли. Але на каві довго не проживеш тому все ж спав раз на два дні. Інколи вони снилися але вже не частот. А нині...навіть не знаю що то було.Такого жахіття мені ще не снилося. Коли зайшов лікар то я знаком вказав щоб він не говорив голосно. Не хотів її розбудити. Все ж рішення дати другий шанс було спонтанним. 
-Я хочу нині додому.-радше сказав факт а не запитання.-Тому пиши мені виписку.
-Ти з дуба рухнув?В тебе у ребрі пластинка, її треба буде витягти коли ребро зростеться, нога тоже прострілена а ти полежав тут один день і хочеш додому?
-Кріс, ти ж мене знаєш. Я ненавиджу лікарні. Так що давай всі папери, я підпишу їх. І їду додому.
-Ти неможливий.-прошипів той.- Але твоє здоровя, твоя справа. Тільки якщо хви знову розійдуться то хай твої люди шукають другого лікаря. Я втретє через твою впертість зашивати не буду. 
Кріс розвернувся і пішов. Ілона ж і досі спала. Сподіваюся я не пожалію за своє рішення.

Під невдоволене бурчання Кріса я з тростиною виходжу, радше виповзаю , з лікарні. Тепер ще й з цією палицею треба ходити бо на ногу ступити не можу. Ілона також була невдоволена моїм рішенням але хто ж піде проти мого слова. Сірий був за кермом , я ж всівся назад. Ух, пройшов тільки шлях з другого поверху до машини що під самою лікарнею стояла а вже так змучився. А далі що буде? Додому ми приїхали більш ніж скоро.Коли ми вийшли з машини  бабунька, котра була на вулиці,  одразу ж підійшла до мене. Обійняла і я посміхнувся. Сумував за нею.Але коли жінка сильніше потиснула я тихо зашипів.
-Ой, вибач. Забула що ти тепер як кришталевий.-сказала вона почув моє шипіння.
-Не такий уже і кришталевий.-сказав уїдливо.
-І чого ж у лікарні не лижав? Вчора на операційному столі а нині бігати захотів?-ввімкнула свою погану сторону.- І куди ж лікар дивився?
-Ти ж знаєш що лікар як і будь хто мене слухає. 
-Ти цим уже користуєшся.
-Можливо.
-Ах, чого ж ми стоїмо на дворі, ти ж напевно змучився. 
Ми зайшли в будинок, схоже мого приїзду неочікував ніхто. Будинок наче вимер. Я сумно подивився на сходи, моя кімната на другому поверсі а туди ще треба дійти.
-Ха, непродумано.-сказала ба позаду.
Я ж поки що поклацав до вітальні. Коли зустрівся з диваном то задоволено заплющив очі.Як же добре дома. Але треба не звикати до цього кайфу а повертатися до роботи. Для якої я зараз не працездатний. Почув що згори хтось спускається. Ілона,схоже, вже піднялася на верх а ба тільки прискіпливо дивилася на мене.
-Що?-спитав я.
-Ти якийсь дуже блідий.Мені це не подобається.
-Та все добре.-сказав я і спробував піднятися що вдалося тільки з допомогою палички. 
Зараз відчуваю себе старим дідом. Я вийшов у коридор, де стояв охоронець. Попросив покликати Стаса і пішов долати Еверест. Тобто піднімався сходами. Це зайняло більше ніж зазвичай часу, а на горі зустрівся з поглядом Аделіни. Схоже вона не чекала на мене.
-А ти чому тут? Не зарано сходами ходити?
-Зі мною все добре.Доречі, я мав віддати тобі твій телефон.-швидко перевів я тему.
-Бачу як усе чудово.-сказала вона глянувши на тростину. 
Я проігнорував її погляд і пішов до свого кабінету. Відімкнувши двері ключем зайшов і вийняв з шухляд гаджет. Віддав Аделіні. Воона ж наче тягнула час. Але коли він опинився в її руках то не поспішала іти. 
-Дякую тобі. За те що знайшов і...врятував.-сказала вона.
-Тобі немає за що дякувати.Я просто виконав свою місію в місті.
-Це ж через неї ти сказав що надто поганий для мене?
Я уважно дивився в її красиві очі а тоді відповів
-Тобі небезпечно було б перебувати біля мене. Але Паркер дібрався до тебе через твого батька.Я все одно не зміг тебе вберегти. А, іще. Ти не хочеш мені нічого сказати?
Раптом до кімнати увірвався Стас. І застав таку картину. Я сиджу на краю стола і Аделіна всього за кілька сантиметрів від мене. Я зупинив Стаса, точніше його слова, піднявши руку. Чекав відповіді від Аделіни.
-Що саме?-спитала вона тихо.
-Ти більше не довіряєш сумнівним типам. Тим паче не обнімаєш їх у нелюдному місці. Якби не відеореєстратор я б тебе не знайшов. 
-Думаю, я це вже і сама засвоїла.-сказала вона з сумом.- Я...піду.
Дівчина розвернулася а я ж подивився на Стаса. Бачив його схвильованість. І що ж уже сталося?
-Бос, Паркер і досі не дав про себе знати. Навряд чи він пробачив те що ти втік просто стоячи у нього під носом.
-Невже це єдина проблема?-спитав я.
-Поки що єдина.
-Паркер чекає вдалого моменту. Він не зробить необдуманий хіт. Війна буде, або принаймні сутичка просто всьому свій час...