Розділ 15

Ілона
Звичайно ж що нам це потрібно. Тому ми одягнувши куртки, сьогодні на дворі холодно,вже вийшли з будинку як Стас гукнув у слід.
-Сірий, відвези їх до лікарні в яку вчора Антона я відвіз.
-Стас, ми можемо на автобусі.-сказав збоку Борис.
Дійсно, ми і так принесли Антону забагато турбот та ще й нас возити тепер будуть. Не зручно.
-Паркер і досі на волі, самі розумієте що вам без охорони не обійтися. До того ж мені дзвонив Антон. Сказав без охорони з будинку не пускати. Сорі але мені моя голова дорога.
Попри те що Антон злий він все одно на нас злий. Слова Олени мене пригнічили, невже дитинство Антона не було таким радісним як ми собі думали... Але про це я спитаю. Тільки щоб він захотів нас вислухати. Вкотре. Їхали ми в повній тишині, мене все ще турбувало питання звідки в Антона такі статки, охорона і взагалі все це. Можливо фірма батька? Принаймні так хотілося думати. 
-Борис, можна я сама буду говорити? Мені потрібно йому все пояснити....-звернулася я до чоловіка котрого люблю і навіть через стільки років це не змінилося.
-Добре. Але я буду поруч, памятай про це.
Ми зайшли до лікарні, Сірий, і що ж це за імя таке, також. Він пояснив що охоронці під палатою нас просто так не впустять. З кожною хвилиноб і кроком моя тривога наростала. Я дійсно хочу подружитися з Антоном. Якщо не стати для нього матірю то принаймні просто близькою людиною. Без тієї напруги котра наростає коли ми всі разом. Я відчуваю його нервування і те наскільки він не хоче нас навіть бачити. Якби не Олена Іванівна я б не наважилася на ще одну спробу поговорити з ним. Хоча, навіть не знаю чим закінчиться ця розмова. Принаймні він не утече. Біля палати стояло двоє охоронців. Сірий потис їм руки і відчинив двері.
-Антон, до тебе гості.-сказав той голосно.
-І хто ж? Дома все добре?
-Так , Олена Іванівна приїхала. На диво Паркер не дає про себе чути... Короче я почекаю в коридорі.
Сірий вийшов і тоді Антон побачив нас. Спинка ліжка була піднята, і Антон сидів. На руці красувалася біла повязка, як я розумію це від тієї кулі що летіла у Бориса. Я помалу підійшла ближче і боязко почала.
-Ми б хотіли з тобою поговорити.-ці декілька слів під його колючим поглядом сказати було надто важко.
-Ну це логічно якщо приїхали аж сюди.-сказав він.
Не знаю навіть які емоції в нього зараз були. Гнів, розпач, злість чи можливо радість? Остання мене б потішила.
-Антон, я хочу все пояснити. Знаю що минулого разу наша розмова вийшла не з приємних але все ж я хочу повторити спробу...
-Думаєте що з того моменту щось змінилося?Тоді я вас розчарую, я все ще ненавиджу вас. А допоміг суто тому що Аделіна мені не чужа.-перебив він мене.
-Ти можеш нас і далі недолюблювати але принаймні вислухай. Я дійсно шкодую через те що сталося, але в нас не було інчого виходу.
-Я не хочу цього чути!-сказав він крижаним голосом і подивився в інчу сторону.
-А я все одно почну. Нехай ти не будеш слухати, хай будеш перебивати але я все одно почну. Бо мені вже надоїло прокидатися кожного дня з думкою що один з моїх синів мене навіть бачити не хоче.-вперто продовжила я.
Згадала слова Олени що ця колючість тільки початок. Дальше він буде ще гірше опиратися, але я не хотіла на нього тиснути. Тільки хотіла щоб він знав всю історію, всю правду...

-Ви вперті.-сказав він.