Розділ 13

Стас
До будинку ми приїхали досить не скоро. А саме через пів години. Антон жодного разу не прокинувся навіть коли я ледь не летів по пустій трасі. Але зараз його треба розбудити. Я торкнувся його руки
-Бос, вставай.-сказав я.
У відповідь жодної реакції.Це мені не подобається.Я вийшов з машини, Аделіна і всі інчі вже обнімалися на дворі. Я ж відчинив двері біля Антона і навіть коли він ледь не звалився на землю то не прокинувся. Ого. Я взяв за руку намацуючи пульс і його відчутність мені не подобається. 
-Сірий, розвертайся.-сказав я закриваючи двері з сторони Антона.
-Що?Чого?
-Антон переоцінив свої зусилля. Заснув і не прокидається, ще й пульс ледве чути. Подзвони лікарю що везем його.
У відповідь тільки кивок. Я вже обійшов машину і хотів вскочити на сидіння водія як чиясь рука схопила мене.
-Можна я з вами?-спитала Аделіна.
-Ні не можна. Тобі треба відпочити. Ідіть в будинок.-відповів дівчині і закривши двері помчався до лікарні.
***
Антон
Я не відчув як поринув у сон, а також не чув коли ми приїхали додому. Наче цілу вічність сплю... І навіть болю котрий перед цим мене мучив не відчуваю, ногатне болить так як раніше і взагалі нічого не болить. Кайф.
***
Аделіна
За ці два дні я багато чого усвідомила. Перше-не варто довіряти незнайомцям. Друге-я зовсім не розбираюся в людях. Третє-фізичний біль це те, чого я більше ніколи не хочу відчути на собі. Все тіло болить після дво-денного висіння в якомусь темному підвалі.Я була така рада побачити Ігоря і тата. А ще цей незнайомий хлопець. І Антон котрого бачила тільки частку секунди біля чоловіка, котрого бачила після того як отямилася в підвалі. Антон мене врятував, не зважаючи ні на що... А зараз його повезли в лікарні. Звуки пострілів і досі в моїй голові. А також питання батька, хто він?Наче був простим кондитером, підприємцем а тепер я побачила його іншу сторону. Сподіваюся з ним буде все добре бо я повинна ще задати йому декілька питань. 
***
Стас
До клініки ми домчали за лічені хвилини. Я не можу допустити смерті Антона. З сторони здається що він просто заснув але я вже знаю що це не так. Медсестри одразу ж переставили його на каталку і його повезли до операційної. Я втомлено сів на крісло під дверима. О-хо-хо-хо-хо . Аби з ним все було добре. Ще й можливість війни мене просто пригнічувала. Все на купу. Але зараз головне тільки одне, щоб з Антоном все було гаразд. Я не знаходив собі місця протягом трьох годин. Що можна там робити так довго? Раптом телефон задзвенів. Я здригнувся адже вже майже досягнув балансу між сном і сидінням. 
-Так Сірий.-відповів другу.- Тільки не кажи що Паркер війну оголосив просто зараз.
-Ні. Нам зараз цього ще якраз до повного щастя не вистачає. Ілона цікавиться як Антон.
О, Ілона. Рідна мама Антона котрій він так сильно хотів помститися, навіть не знаю що його зупинило. Треба буде спитати його про це.
-Скажи що я не знаю як він. Лікар забрав у операційну, ще не виходив.
-Добре, в разі чого дзвони.
-Прийняв.
Я піднявся з крісла адже плечі неймовірно заболіли. І тут нарешті вийшов лікар.
-Ви привезли його вчасно. Ще б пять хвилин і ми б його втратили. Операція пройшла добре, кулі витягли. Тільки одна спричинила тріск ребра, але цю проблему ми вже усунули. Антон перебуватиме в реанімації до ранку а потім можна буде його навідати.-закінчив лікар.
-Добре. Дякую.-сказав я.
Лікар пішов а я почимчикував до машини. А що мені ще лишається крім того як їхати до його будинку, перед цим я звичайно ж приставив двох охоронців біля реанімаційної. Все ж хоч якась робота у них буде.