Розділ 8

Розділ 8
Вчора Іра і Кароліна повернулися назад до України. Я ж відчула самотність коли повернулася у пусту квартиру. Можливо піти до клубу? Хлопця знайти...не знаю. Але я все ще думаю про одного козла. Антон поїхав а я кожного дня чекаю миті коли знову його побачу. Кожного дня мій розум і серце веде свою боротьбу. Розум каже""Ти його забула. Не думай про нього.Він твій начальник або ж брат. Не більше.І не наступай двічі на ті ж граблі. Ніка колись ти запросто відштовхнула. З Антоном зроби те саме. " А ось серце каже"В нього були причини тебе покинути. Можливо зараз, коли ти в його рідному місці в вас щось та й складеться..." І так кожного дня янгол сперечається з демоном. Хоча мені вже це набридло. Достатньо набридло. Саме тому я зараз одягнула червоний костюм, котрий складається з піджака, білої футболки і широких штанів, і іду в парк. Волосся легко спадає по плечах, на обличчі макіяж, в сумочці книга "Гордість і упередження" а навкруи неймовірні краєвиди вечірнього Парижу. найшовши вільне місце я сіла на лавку і просто споглядала за тим що твориться навколо. Завтра знову іти на роботу, і знову моє життя скочується до двох точок: робота і дім. Навіть не знаю коли я перетворилася на ту саму стару бабцю котра вже не бажає ходити по клубах,танцювати і веселитися а промінює це задовлення на перегляд мелодрам і коментарів у кадрах з поцілунками. Я мимоволі посміхнулася від своїх думок. Потім почала читати книгу котру востаннє читала в 9 класі. Правда тоді я навіть не запідозрила що з віком ця історія двох гордих людей стане для мене прикладом у дорослому життя. Раптом я відчула чиюсь присутність і виглянула з-за книги.
-Дівчино, скажу тобі відверто,
Ти не ображайсь за прямоту:
Я люблю тебе таку уперту,
Отаку лукаву і просту.

Бо коли б зробилася другою,
Хоч на мить скорилася мені,
Я б тоді не бігав за тобою,
Не складав би віршики-пісні.

Я б на тебе поглядав звисока,
Сам собою чванився б: ось я!
Дівчино кохана, кароока,
Поки непокірна — ти моя.-сказав хлопець що стояв навпроти
-Цікаво.Симоненко-відповіла я зацікавлено подивившись на юнака.
-Насправді є іще багато віршів котрими я б міг тебе охарактеризувати.-сказав юнак посміхаючись.
-А як ти зрозумів що я не француженка?
-Книжка. - вказав на книгу в моїх руках.- Назва на українській.
-Дійсно.-сказала я посміхнувшись.
-Можна?-натякнув він на місце біля мене.
-О, так. Звичайно.-сказала я і посунулася.
-То як же звати цю красуню котра в самоті сидить на лавці читаючи роман про людей на заваді кохання яким стала їхня ж особиста риса характеру?
-А ти розумний. Ботанік?
-Просто люблю літературу. Доречі я Захар.-простягнув він мені руку.
-Аделіна...
-Приємно познайомитися. Чим займаєтеся, Аделіно?
-Я кондитер. А ви як розумію поцінювач літератури.
-Ні.-сказав хлопець посміхнувшись.- Я звичайний механік.
Насправді з цим юнаком я і провела свій вечір. Він з самого початку заполонив мою увагу, але б знала я що ховається за його легкою жестикулятикою і посмішкою, то б тікала не оглядаючись...
Він проводив мене до дому і коли ми уже попрощалися і я була майже під дверима щоб зайти у підїзд як раптом хлопець гунув
-Аделіна, можна я тебе обніму на прощання?
Я ж кивнула у знак згоди. Здавалося б безобідний знак але коли Захар обняв мене то я відчула наче у шию шось запхали. Хотіла відійти до нього але хлопець ще сильніше притиснув до себе і прошепотів на вухо загрозливо
-Не рипайся, бо лишишся без цих милих рижих кудряшок.
І я відчула як повіки зліпаються і земля іде з-під ніг. Невже такий кінець? Безобідна прогулянка у парку тепер вартує мені мого життя...