Розділ 3

Сказати що я стояла в ступорі коли вони обійнялися це нічого не сказати. А можливо для неї він мене і кинув?Але тоді ж виходить що він їй зраджував зі мною. Від поганих думок очі почало щипати від сліз. НІ!Я його забула. Він ніхто для мене крім того що брат, і то не рідний, ось і кінець. Але чому ж тоді серце почало битися вдвічі швидше? А ще... Ні. Я його не ревную. Не ревную. (Навіть не знаю кого я переконую, себе чи вас). Я вдихнула і видихнула. В повітрі досі був цей запах його парфумів від котрого спогадки нахлинули з новою силою.  Але я опанувала себе. І продовжила як не бувало місити пісочне тісто. Тільки зараз зрозуміла що я "жмакаю" його з такою силою що збоку здається що бетон затверділий рукою мішаю. Можна було б скористатися і комбайном але мені треба кудитись викинути лють, котра раптом спалахнула. Все ж Антон пішов так і не помітивши мене. Ну звичайно ж, куди йому до мене , він же до дружини прийшов. Чому дружини? Бо Діна одружена. Все ж коли слід від Антона простив, я заспокоїлася. Аля віднесла нашому начальнику еклери, а я вже була знову зайнята тим,як він виглядає. 
-Аделіна, що з тобою? Коли Антон Ігорович зайшов то я думала що ти миску проломиш.
-Ти чоловіка кличеш Антон Ігорович?- спитала я її здивована.
-Стоп.Ні. Чоловік що заходив не мій чоловік. Це наш начальник. Ми в універі разом вчилися, а тепер я працюю тут. У його кондитерській.
-О Боже.- я полегшено здихнула.
Але це я проаналізувала тільки тільки перші вісім слів. А потім... О ні. Ну не може ж життя бути настільки несправедливим. Не може бути збігів настільки великих, ну не може він бути моїм начальником. Тепер головне молитися щоб він не дивився що ж за стажистка у нього працює.Бо якщо я буду з ним на відстанні пару кроків, боюся що шрами зявляться у на другій частині обличчя. Або ж воно просто стане червоним від моїх ляпасів. Ну а потім він мене звільнить, я повернуся в Україну де буду тільки мріяти про повернення у Париж. В голові вже промалювала весь сюжет і Аля сказала що Антон кличе мене з Діною до себе.Стоп, якщо ми будемо троє то можливо відсоток мого звільнення менший?
***
Антон
Коли зайшов до кухні, то замітив рижі кучерики але не може ж бути такий збіг. Та й що Аделіні тут робити? Ще й на кухні. Поговорив з Дінарою, і краєм ока помітив як ця дівчинка активно місить тіста, та ні. В Аделіни сили стільки немає. Але перевірити треба. Тому я пішов на верх у свій кабінет. На столі стояло резюме стажистка. І я матюкнувся. Дійсно Аделіна. Тепер ясно що вона тут робить. А мені що робити? Я ж планував пробути в цій кондитерській мінімум тиждень а тепер цілий час вона буде перед моїми очима. З однієї сторони я не хотів цілий час бачити її а з іншої я не міг її звільнити. Ані по роботі ані по совісті. Тому коли офіціантка, виявилося що звати її Аліна, принесла мої еклери я сів у крісло і заспокоївся. Обожнюю цей смак, але зараз є інша проблема. Хоча...її уже немає. Я попросив Алю закликати Аделіну і Дінару до мене. І вже через пять хвилин почув стук у двері.А потім відчув що вони зайшли до кімнати. Я стояв обличчям до вікна. Просто боявся подивтися на рудоволосе чудо котре вбилося в мою память і ніяк її звідти не можу забрати.
-Я прочитав резюме, Дінаро і так як пройшов місяць питаюся твоєї професійної думки. Вона працюватиме тут вже як працівник, чи повертається назад до України?-я нарешті подивився на двох дівчат що стоять перед моїм столом.
Бачив що Аделіна дивиться десь крізь мене. Значить все ж мене з своєї голови вона викинула, а от я не можу. І не можу приблизитися через своє, легко кажучи, бандитське життя. 
-Ну, Антон я б її залишила. Вона багато чого знає і...
-Тоді можете повертатися до роботи. Аделіно, ви залиштеся, напишете заяву на прийняття до роботи , а тоді звично працюєте. Я підпишу заяву.
Дінара пішла а от Аделіна все ще стояла на місці. 
-Сідай.-сказав я вказуючи на стілець перед столом.
-Я постою.-відказала вона мені.
-Ну якщо вмієш писати стояче то стій. Але я не кусаюся. 
Все ж дівчина підійшла до стола, я дав їй чистий білий аркуш, зразок і вона почала писати а я ж розглядав картину на стіні. Наче вперше бачив її. Хоча насправді кожну лінію вже знав напамять. Нічого не змінилося. А от Аделіна змінилася. За місяць стала ще красивішою, впевненішою... 
-Все.-сповістив голос дівчини про закінчення писанини. Я взяв свою чорну ручку, підписав заяву і поставив її у папку.
-Можна іти?-спитала Аделіна.
-Так. Можеш іти.
Вона підхопилася і скорою ходою попрямувала до виходу. Я дивився на неї і не вірив що вона так просто піде...І не помилився.Майже біля дверей вона зупинилася.
-Ти...ти дійсно не любив мене з самого початку? Все було тільки для помсти?-спитала вона повертаючись до мене.
-Не рий яму бо сам у неї впадеш. Думаю що цей вислів влучно описує все.
-А якщо без висловів?
-Спочатку дійсно все було для помсти. Але як бачиш я відступив.Тільки через тебе.
-Тобто любив.-прошепотіла сама до себе дівчина після чого пішла.
Любив. Так, любив, і чорт забирай, досі люблю! Тільки про це не знає ніхто. Щойно я підписав не заяву на її прийняття на роботу, а заяву на свою смерть. Я повністю залежний від цієї дівчини. Лягаючи спати, думаю про неї. Бачу на вулиці дівчину з рудим волоссям, думаю про неї. Гортаю інстаграм, бачу фото Ігоря з Міланою і згадую її. Але я не вартий її кохання. А вона не заслужує на ті переживання і біль котрий буде, якщо ми будемо парою Я приречений на самотність. І ні, не тоді коли Ілона і Борис віддали мене до дитбудинку, а від тоді, коли мене привезли в цей довбаний Париж. Від коли мій прийомний батько сказав що я не маю права на вибір, доки сам його не виборю. Від коли я став босом головорізів, від тоді я приречений кохати на відстані.