Розділ 19

Короткі гудки. Довгий протяжний сигнал. І знову: «Абонент поза зоною досяжності».

— Бляха, Коул, де ти? — прошипіла я в порожнечу. — Чому ти, чорт забирай, не береш слухавку?

Знадвору почувся звук — спершу обертання шин, потім характерне скрипіння по гравію. Ще за мить — стук у двері.

Серце стислося. 

— Джейн, це я. Олівер.

Його голос. Спокійний. Холодний. Без усмішки. Без фальші. Без маски.

Я стрімко рушила на кухню. 

Ножі. Де, чорт, вони?

Хапаю один. Ховаю за спину — вниз, під футболку, запихаю в джинси. Стараюсь не дихати. Я не маю видати себе. Я маю виглядати, ніби нічого не знаю.

— Джейн, давай поговоримо, — знову його голос, сухий, як камінь. І нові, важкі удари в двері.

Тремтячи, я наблизилась. Відчинила.

Переді мною — Олівер. Усміхнений. Спокійний. Очі — сповнені тіні.

— Як ти? — тихо спитав він. Голос тріснутий, сиплий.

— Все добре, — відповіла я, залишаючись на порозі. Не рухалась. Не зву всередину. Але він просто обійшов мене, наче йому це дозволено.

— Чому прийшов? — намагаюсь бути м'якою, спокійною. Слідкую за кожним його рухом. Він пройшов уперед, дихання його здається глибоким — чи то від напруги, чи то... перед бурею.

Він знає щось?

— Джейн... що скажеш про брехню? — різко кинув він, спинившись біля дивану, не сідаючи. Руки схрещені низом. Голова трохи нахилена.

— Про що ти? — обережно питаю, стискаючи руки.

— Все дитинство я жив у брехні. Чув її, відчував. Ненавидів. І сам почав брехати. Усім, — він зробив крок до мене, я мимоволі відступила. Його обличчя напружене, але не зле. Просто... холодне. — Чи шкодую? Ні, — тихий шепіт його слів пройшовся по всій вітальні. — Всі брешуть. Стало нормально. І батько теж. Але знаєш, чого він хотів? — він підняв очі. — Очистити коло від брехунів. Йому вдалося. Ціною — смертей.

В його очах — вогонь. Але не той, що гріє. Той, що спалює.

— І я захотів спробувати. І знаєш чому? — знову крок ближче. Я не дихаю. — Я не знав, хто ти. Але, опинившись у цьому домі випадково, зрозумів. Ми бували тут із батьком. Часто. Він хотів вибачитися. Єдина людина, перед якою він був майже чесним — була тут. Хоч і не до кінця, — короткий смішок. — Якби не лізли куди не слід, все було б інакше.

Я мовчу. Не можу. Сльоза збігає по щоці — я стираю її різко.

— Ти нагадала мені його. І його ідеї. Я захотів спробувати. Знайшов те саме джерело брехні. Все там же. Я хотів позбавити людей від того, що знищило його, — легкий подих. — Дякую, Джейн, — його голос м'який. Але погляд — кам'яний.

Я прошепотіла, ледве розкриваючи губи:

— Про що ти?

— Ти не розумієш? — він трохи нахилив голову.

— Ні.

Він хмикнув.

— Брешеш, — сказав він. Цього разу — інакше. Його голос був шепотом, але з отрутою.

Він рвучко зірвався з місця. Я одразу рушила назад.

Думай, Джейн. Думай!

Блиснуло в його руці. Метал. Скло. Шприц. Уже наповнений.

І тепер він іде на мене.

Мої руки тремтіли. Серце билося, мов скажене, але тіло — воно пам'ятало.

Тренер. Роки тренувань. Виживання, захист. Це — мій момент.

Коли Олівер зробив ривок, я вивернулась убік, схопила його за зап'ястя і різко притисла руку до грудей. Зламати хватку. Він відреагував блискавично — спробував вивернутися, але я встигла ударити коліном в стегно, змістити центр ваги і кинути його на підлогу.

Він впав, важко дихаючи, але навіть не зойкнув.

— Боже, Олівер, зупинись! — крикнула я, — не змушуй мене...

— Ти не розумієш, — прохрипів він, різко схопився, і з розгону вдарив мене в плече. Я похитнулась, але вистояла.

Миттю висмикнула ніж із-під футболки.

— Не змушуй! — повторила.

Але хіба це зупинить вбивцю? Налякає? Ні.

Він намагався схопити мене за зап'ястя, але я обійшла його збоку, обернулась, і лезо опинилось біля його живота.

Зупинись! Зупинись! Зупинись!

Але пізно.

Він сам рвонувся вперед.

Глухий звук — і ніж увійшов. Прямо під ребра.

Я застигла, не вірячи.

Олівер не відреагував одразу. Тільки подивився вниз. Побачив, як червона рідина почала стікати по його руці, схопив ніж, що все ще був у моїй руці — і витягнув його сам.

— Чорт... — пробурмотів він, — цікаво, як це... болить.

Раптом його рука схопила мене за горло, притисла до стіни. Я задихалась, очі сльозилися.

Але у мене в самої всередині виривалось незнайоме мені бажання. Вперше за все життя мені хотілось когось вбити, задушити, зупинити чуже життя.

Але хто я така, щоб відбирати в когось це?

— Олів... — видавила я.

— Занадто близько до правди... — прошепотів він мені у вухо. Потім — кинув на підлогу. Я гепнулась, повітря вибило з легень.

Він навалився зверху, коліном тиснув на стегно, обома руками душив.

Все пливло.

Ні. Ні. Джейн. Думай.

Я почала шарпатись, пірнаючи в пам'ять — прийоми, захвати, розрив хвата. Коліно — в бік. Головою — вперед. Нарешті вирвалась.

Почала повзти, бачачи ніж, що валявся під диваном.

Але він був швидший.

Схопив ніж. Розвернувся.

Я знала — це мить вирішальна.

Я рвонулась ногою вперед, ударила в його руку, ніж вилетів. Ми обидва кинулись до нього, але цього разу... він встиг перший.

І тоді...

Гострий біль. Мить — і моє тіло склалось. Вдарив ніж, низом в живіт, не глибоко, але з болючим ковзанням. Мої пальці одразу стиснули рану. Гаряча, пульсуюча кров просочувалась крізь тканину.

— Не думай, що ти все знаєш... — прохрипів він. — Але ти близько. Занадто близько.

І... пішов.

Просто пішов. Не добив. Не озирнувся.

Я залишилась на підлозі, кров на руках, на животі. Повітря не вистачало, але я ще була при тямі.

— Телефон... — прохрипіла я, повзучи.

Тіло неслухняне. Очі затуманювались. Але я мала дотягтись.

Жива. Ще жива. Не кінець.

Кров була всюди. Вона просочувала футболку, лилася між пальцями, що судомно притискали рану, марно намагаючись зупинити потік. Дихати ставало все важче. У грудях наче розросталась порожнеча. Холод повільно огортав тіло, від пальців до шиї. Складалося враження, що світ навколо зрушив із місця, розпливався і танув у червонуватому мареві.