Розділ 18

Знову на спідометрі стрілка повзе за дозволену швидкість. Знову я порушую правила. Яка ймовірність того, що прямо зараз я на когось наїду? Вона не дорівнює нулю. Нєа. Зовсім не дорівнює нулю.

Я не знаю, що зараз тече в моїй крові або коїться в голові. Це точно... плачевно. Але це не Arctic Monkeys. І точно не Do I Wanna Know? — пісня, яка зазвичай рятує, а не добиває.

Не віриться.

Я досі не прийняла й не повірила в те, що, найімовірніше, і є правдою. Просто... я не хочу.

Не хочу вірити, що хлопець, з яким я подружилася в барі Hudson's, може бути тим самим, хто дарує мені ті паршиві... вони, бляха, справді криваві і паршиві троянди. І не лише через схожість пелюсток на кров чи ще щось.

Я просто не хочу в це вірити.

І так, Гудзонс, ти мене дійсно зустрів. Радо зустрів — просто в обійми вбивці.

Я тисну сильніше на педаль газу. Очі починають пекти — сльози вперто рвуться назовні, але я їх стримаю. Не зараз. Не тут.

Костяшки пальців блідніють, шкіра палає. Злість?Лють? Шалена, безконтрольна лють? Я не знаю. Усе до біса перемішалося, як у блендері без кришки.

Але, Джейн! Заспокойся! Ти нічого не знаєш... Не знаєш. Так, Джейн, ти не знаєш.

Телефон загоряється — мелодія рве мені вуха. Я кидаю короткий погляд і бачу лише одне слово: «Коул». Різко скидаю виклик і відвертаю голову.

За мить — повідомлення: «Ти де?»

Я не відповідаю. Не цього разу.

Я просто не можу. Я мушу переконатися.

І різко гальмую. Шини верещать, у повітрі з'являється різкий запах гуми, але мені байдуже.

Мій погляд прикипає до машини. І я одразу розумію — це машина Олівера.

Я легко помічаю дівчину, що вистрибує з неї. Вона крутиться біля авто, проводить рукою по блискучому кузову і не зводить радісного погляду. Наче пишається. Наче це її трофей.

Мій погляд повзе далі — за машину. І там... троянди. Так красиво висаджені. Цілі кущі. Їх надто багато.

О Господи...

Дівчина підходить до одного з кущів і легко зриває троянду. Крутить її перед собою, наче нагороду. Повільно вириває шипи й кидає їх на землю. І раптом несподівано суне палець до рота. Схоже, поранилася.

І саме в цю мить з будинку виходить Олівер.

Я помічаю, що за ним рухається жінка у візку. Він зупиняється, присідає біля неї навпочіпки, кладе руку їй на голову й ніжно гладить волосся.

Я дивлюся, не моргаючи. Мій рот відкривається. Я не можу повірити власним очам.

У напарника мого батька була дружина. Він загинув. Вона — більше не ходить. Син — хуліган.

Картина складається сама собою, без мого дозволу.

Я хапаю ротом повітря, наче його раптом стало замало.

Телефон знову загоряється. Нове повідомлення від Коула. Коротке, різке, ніби він уже кричить на мене крізь екран: «Відповідай прямо зараз. Де ти?»

Я дивлюся на ці слова, а пальці не слухаються.

Бо якщо я відповім — дороги назад уже не буде.

Я легко підіймаю очі й ловлю його погляд. Олівер дивиться на мою машину. Не на мене. Лише на машину.

Серце починає шалено калатати, ніби хоче вирватися з грудей. Щоки палають — я вся горю зсередини. Руки тремтять, ноги підкошуються, і я ледь утримую рівновагу.

Його погляд порожній. Абсолютно. Ні злості, ні подиву — нічого. До нього підбігає дівчина. Вона починає трясти перед його очима трояндою, наче хизується нею, стискає його за лікоть і легко обводить руку навколо його передпліччя. Щось радо розповідає, сміється, сяє.

Мати Олівера якусь мить стоїть осторонь. Потім повільно розвертається й іде до будинку. Я навіть відчуваю, як гупають двері. Хоч і не чую цього насправді.

Олівер поважно, майже дбайливо всаджує дівчину в машину. Сам обходить авто, підходить до водійського місця... але не сідає. Він зупиняється. Дістає телефон.

І за мить мій екран спалахує новим повідомленням.

Невідомий номер.

«Коли ти будеш вільна? Ми так і не поспілкувалися нормально»

Я одразу розумію, хто це. 

Це просто Олівер.

Страх накриває мене з головою. Він не різкий — він густий, липкий, повільний. Він наповнює груди, стискає горло, змушує ковтати повітря уривками.

Він заводить машину й рушає. Їде зовсім в іншому напрямку.

На якусь мить мені стає легше. І водночас — нестерпно важко. Наче з мене зняли зашморг, але залишили мотузку на шиї.

Можливо, щойно я побачила ту, кого він планує вбити. Можливо, я все-таки знайшла жертву.

Красива. Навіть неймовірно красива дівчина.

Впевнена в собі, така, що точно знає собі ціну. А тому — щаслива. Жива. І зовсім не сестра йому. Навіть попри разючу схожість.

Але я повинна переконатися, наскільки це правда.

Тому я хапаю пенал і косметичку, виходжу з машини й іду до будинку Олівера.

Ноги стають ватними, не слухаються. З кожним кроком здається, що я провалююсь крізь землю. Але я йду. Доходжу. Натискаю на дзвінок.

Минає кілька хвилин — здається, ціла вічність — і двері відчиняються. На мене дивиться мати Олівера. Зі щирою, але настороженою незрозумілістю.

Цей погляд стає ще більш розгубленим, коли я простягаю вперед косметичку з пеналом.

— Перепрошую, ваша дочка забула це в школі, — кажу я й змушую себе усміхнутися.

Усмішка болюча. Натягнута. Надто фальшива, щоб бути переконливою.

Жінка тягнеться рукою... але в ту ж мить зупиняється, ніби приходить до тями. Повільно опускає руку й дивиться на мене широко розплющеними очима.

— У мене лише син, — каже вона.

Я відводжу погляд. Мозок гарячково шукає слова. Вона не зводить з мене очей. Повітря між нами густішає. Настає тиша. Ніякова, важка.

— Дивно... — шепочу пересохлими губами. — У школі дали саме цю адресу, — додаю, і голос зрадницьки тремтить.

Вона це помічає. Я бачу, як у її погляді на мить спалахує неспокій. Такий знайомий. Такий материнський.

— Вибачте, — тихо, майже пошепки каже вона, — але в мене й справді лише син. Це явно помилка. — Її губи ледь тремтять у чомусь схожому на усмішку. Радше — на жаль. На щире шкодування, що вона не змогла допомогти.