Розділ 17

— Навіщо тобі сюди? — запитав Коул, кинувши погляд на старшу школу. Його очі звузились, він прижмурився, не розуміючи, чому я просила зупинитись саме тут.

— Ми з тобою дійшли згоди, що наш вбивця почав поспішати. А отже, ми не знаємо, коли саме трапиться наступне вбивство, — я злегка всміхнулась, — тож я вирішила... знайти можливу жертву!

Я провела поглядом по його обличчю, вловлюючи зміни в емоціях. Він був збентежений. В його очах читалось щось на кшталт: «Ти неймовірна, Джейн», але одночасно — «Ти й божевільна».

— Думаєш, серед кількох сотень учнів ти зможеш когось визначити? — він злегка відхилив голову, ніби перевіряючи, чи серйозно я це сказала. Посмішка, яку він ледь стримував, тільки дратувала більше.

Я зітхнула, вчепившись пальцями у край віконного отвору.

— Ти ж сам сказав, що знайдеш зв'язок між вбивцею і трояндами, які він мені лишає. От і шукай, — пробурмотіла я, не стримуючи іронії в голосі. Коул зиркнув на мене з виразом ображеного кота. — І про клуб не забудь. Ми тепер знаємо, що він існував. А значить, копай глибше.

Я відійшла від машини, поплескала по даху капота і додала:

— Працюй. А я тим часом займуся своїм. —Розвернулась на п'ятах.

Позаду щось пробурмотів мені вслід, але я вже чула, як заводиться двигун.

Шини прокрутились по асфальту — і я залишилась одна перед знайомим, але тепер геть інакшим входом у школу.

Я зробила глибокий вдих, натиснула на важкі двері й зайшла всередину школи.

Секунда — і мене накрила хвиля шуму. Усюди гомін, підлітковий сміх, навушники, гучна музика, і той особливий запах — суміш дезодоранту, дешевого парфуму, шкіряних рюкзаків і щойно випраного одягу, що не до кінця висох.

Коридором снували учні. Хтось сперечався, обговорюючи фінал якогось серіалу, що зараз у трендах. Хтось нервово прокручував сторінку в телефоні, шепочучи:

— ТікТок уже видалили, а ти встиг зберегти той звук?

— Боже, якщо ти вийдеш в цьому — тебе просто з'їдять. Фіолетовий із зеленим? Серьозно?

— Я ж казала, що він не відповість. Він онлайн був годину тому. Вона в нього точно є. Сто відсотків.

— Ага, а потім вона запостила сторіс, де вони вдвох на фоні басейну. Я ридав.

Я проходила повз ці сцени наче тінь. Мене ніхто не помічав. І мені це подобалось.

На якусь мить я відчула себе примарою минулого — тією, що ще недавно сиділа на підвіконні й чекала дзвінка. Тією, що голосно обговорювала плітки з подругами, поки чекала, що скаже директор школи. І тим більше — уваги.

Сьогодні все було інакше. Я поверталась сюди не заради себе. Я шукала когось іншого.

Можливу наступну жертву.

Я зробила ще кілька кроків у бік сходів. Помітила знайоме обличчя вчительки, що строго вдивлялась у групу хлопців, які голосно реготали, розповідаючи щось явно не для дитячих вух.

— Я сказала — прибери жуйку! — гримнула вона.

Я відвела погляд і рушила далі.

У вухах почав стукати ритм мого пульсу.

Я почала неквапно йти повз ряди шкільних шафок, де учні зберігали свої речі. Легкий металевий запах змішався з ароматом мила, паперу та старої пластмаси. Наступним ударом стала ностальгія. Місце, де колись я проводила дні мовчазного спостерігача, раптом ожило спогадами. І тут задзвенів дзвінок. Його пронизливий звук пронісся коридорами й змусив мене завмерти перед дверима вбиральні. Колись тут я загубила мамину помаду, яку нишком витягла з її сумки. Маленький злочин великої важливості.

Двері відчинились — з них вийшли дві дівчини, голосно хихочучи. Вони щось обговорювали із завзяттям, не зважаючи на навколишній світ.

— Він такий... ну ти бачила? Плечі! А та машина — боже, я б сіла навіть у багажник, — задоволено розтягнула одна.

Я відвела погляд, аби не слухати далі. Їхній світ не мав нічого спільного з моїм.

Я рушила далі коридором, поки учні забігали в класи. Коридори спорожніли, гомін стих, залишивши після себе ледь вловимий відголос гелевого стержня, що дряпає папір.

І тут я побачила його.

Олівер. Стояв із сумочкою у руках.

— Олівер? — я зупинилась, здивована. З усіх людей — саме він.

— І ти тут, — озвався він, підходячи ближче.

— Так, вирішила згадати, як воно було... раніше, — я сказала це з надто впевненою інтонацією, немов переконувала не його, а себе. 

— І як? — він подивився в очі, уважно, майже занадто.

— Круто, — відповіла я з легким кивком. — Навіть повернулась би. А ти? Що тут робиш? — запитала, переводячи погляд на його руки.

Сумочка. Жіноча. Розстібнута. Із середини виглядав гребінець, косметичка й ще щось блискуче. Я несвідомо зосередила на ній погляд, і він миттєво помітив це — прикрив сумку мовчки, не змінюючи виразу обличчя.

— Сестра тут вчиться. Попросила допомогти, — спокійно відповів. — Чекаю на неї, — він кивнув у бік вбиральні. — Схоже, застрягла там, — додав з натяком на жарт, але було відчутно, що йому ніяково.

Раптово двері гримнули — я навіть здригнулася. Із вбиральні вийшла дівчина з темним волоссям, що стирала з блузки жовту пляму й щось бурмотіла собі під ніс. Потім підняла на нас погляд — спокійний, різкий. Оцінила мене на мить, але нічого не сказала.

— Йдемо, я їсти хочу, — буркнула вона, кидаючи використану серветку в урну. Смикнула Олівера за рукав, вказуючи на сходи. Він коротко кивнув і глянув на мене — мовчазне «па».

Я дивилась їм услід.

Вона була ефектна. Волосся — ідеально вичесане, акуратно заколоте ззаду. Високі чорні шорти, коротка блузка, що закінчувалась точно на лінії талії. Лофери, гольфи майже до колін. В усьому — відточеність. Нічого зайвого. Жодної недбалості.

Сучасні підлітки зараз обирають свободу — мішкуваті штани, світшоти, невимушеність. А ця дівчина — наче з іншої епохи, як лялька з ідеальним розкладом. Її міг роздратувати навіть вітер не в той бік, не те що пляма на одязі.

І Олівер — теж такий. Завжди доглянутий, з дорогим запахом, впевнений у кожному русі. Вони справді схожі.

Я опустила погляд — і побачила, як з її сумочки випав пенал і косметичка.