Розділ 16

Салон машини наповнила густа тиша, яку не змогли розвіяти навіть рівномірні звуки коліс по асфальту. Я втупилась у вікно, намагаючись скласти в голові нову реальність. А потім — видихнула. Бо мовчати більше не могла.

— Я досі не можу повірити, що Гарві був у клубі.

Коул не одразу відповів. Його погляд був зосереджений, майже кам'яний. Ми звернули з головної дороги на вузьку вуличку, де ліхтарі більше відкидали тіні, ніж давали світло.

— Саме це й бісить, — нарешті промовив він. — Ніде, абсолютно ніде не згадувалось, що Гарві мав до нього стосунок. Жодного імені, жодної згадки. Навіть твій батько... нічого. Або... — додав тихо. — Він дізнався про це пізніше. Коли почав рити глибше.

Я тільки зітхнула. Бо щось у цьому звучало дуже правдоподібно.

— І що ти думаєш? — запитала спокійно, без натиску.

— Що ми про Гарві знали далеко не все, — нервовий, майже гіркий смішок промайнув у нього.

Я повернулась до нього, помітивши, як він напружено стиснув кермо.

— Яка, по-твоєму, ймовірність того, що Гарві — не вбивця? — запитав він зненацька.

Це вдарило сильніше, ніж мало б. Саме Коул колись переконував мене, що Гарві — зразковий детектив і, більше того, порядна людина. А тепер говорить зовсім інакше.

Коул різко загальмував на узбіччі. Машина завмерла.

— Я не кажу цього напевне. Але слухай... — він важко зітхнув, стиснувши кермо ще сильніше. — Покажи мені те фото, яке ти зробила.

Я дістала телефон і передала йому екраном до себе. Коул збільшив зображення, зосереджено вдивляючись. Його пальці повільно рухались від краю до центру. Потім завмерли.

— Дивись, — він нахилився ближче. — Оця частина. Біля Вероніки. Вони стоять ближче, майже впритул. Їх менше, — його очі впали на мене. — Впізнаєш когось?

Я вдивилась. Декількох людей я бачила на старих фото в газетах. Ще одну — в роздрукованих матеріалах, які ми переглядали з Коулом. І Гарві. Посеред них. Немов стіна між Веронікою і світом. Немов тінь за її плечем.

— Це... це всі вбиті? — шепочу я.

— Саме так, — підтвердив Коул. — І Гарві — з ними. Як частина «ядра». Можливо, саме з цього ядра обирались ті, хто «не розкаявся». Або ті, хто порушив їхній... порядок.

Я міцно зціпила пальці, щоб не тремтіти.

— Але ж ти сам казав, що Гарві був чесним... ти ніколи не сумнівався. І я... — я не закінчила. Просто не змогла.

— Саме тому я і повірив, — тихо відповів Коул. — Ми всі повірили. А якщо це була маска? Якщо він роками прикривав сліди, вводив нас в оману, контролював інформацію? — довгий знервований погляд. — І якщо він — вбивця? — це прозвучало, як порожнеча всередині.

Я провела пальцями по волосах перебираючи всі думки довкола.

— Або він. Або Вероніка, — додав після паузи Коул. — Якщо вона... то це означає, що вона геній. Все прорахувала. Підчистила. Викреслила кожен слід. Навіть твого батька.

— Але ми не можемо знати цього напевне, — я втягнула повітря, намагаючись звучати твердо. — Обоє мертві. І ми не дізнаємось правду.

Я знову вдивилась у фото.

— Могли б... якби було видно татуювання на шиї. Але він у светрі, — я прикусила губу, злісно.

— Завжди у кофтах, водолазках, сорочках з високим коміром, — додав Коул, мружачись. — Навіть влітку. Це або звичка... або маскування.

— Нам треба знайти когось, хто був у тому тісному колі. Хоча це майже неможливо. Їх було багато. Тридцять — як мінімум. І внутрішнє коло — воно було секретом навіть для своїх. Хто захоче зізнатися?

— Хтось, хто ще живий... або той, хто зробив помилку, — холодно промовив Коул, наче промовляючи це до себе. — Тому ми копатимемо під Гарві, шукатимемо все, що він міг залишити. Нам потрібен мотив. І якщо ми його знайдемо — тоді знайдемо і вбивцю.

Його очі блиснули. Не просто рішучістю — гнівом. Тим, що накопичився за ці дні. І тим, що мав нарешті знайти вихід.

***

Я стояла перед будинком Коула, стискаючи пальцями ключі, що давно перестали гріти долоню. За моєю спиною стояла чорна Audi, яку я залишила прямо під ліхтарем. Легкий вітер гуляв по вулиці, але він був не холодний — просто нагадував про те, що час не стоїть на місці.

Я не могла змусити себе зробити кілька простих кроків до дверей. Начебто щось невидиме стиснуло мене за зап'ястя. Наче сама тиша не пускала далі.

Я вдихнула. Потім ще раз. І тільки тоді, наче з боєм усередині себе, піднялась по сходах і натиснула на дзвінок.

Двері не зачинені. Я обережно проштовхнула їх усередину й опинилася в затишному напівтемному холі.

Запах кави змішувався з ледь вловимим ароматом чоловічого парфуму, а на підлозі валялися кросівки — Коул явно не чекав гостей. У вітальні — на спинці дивану перекинута сіра толстовка, а на підлозі — пара жіночих балеток, ніби давно забутих, але все ще присутніх. Я зупинилась. В голові прослизнула думка, та я відкинула її, вважаючи випадковістю.

Раптом десь з глибини коридору почулися кроки.

Двері кімнати повільно прочинилися, і я побачила Коула. Вперше — не в одязі, що зазвичай буває на роботі. На ньому були просторі сірі спортивні шорти, біла, трохи розтягнута футболка й мокре волосся, яке злиплося біля скроні. Здавалося, він щойно вийшов з ванної, не потрудившись витертись як слід.

— Не думав, що приїдеш. Але добре, що приїхала.

— Я теж не знала, що приїду, — відповіла тихо.

Ми пройшли на кухню. Вона була проста, але акуратна. І лише стіл вирізнявся з усього — він був заставлений роздруківками, папками, і фото, розкладеними як на дошці справ.

— Сідай, — махнув він рукою, збираючи частину речей у купу. Я вмостилася навпроти.

— Що це все?

— Фото, — коротко відповів він. — Один знайомий із журналістської організації скинув. У них внутрішній архів, де збирають те, що не потрапило до друку. Інколи редактори просять не публікувати — особисті зв'язки, тиск згори чи просто «не на часі». Але іноді це найважливіше з того, що могло вийти, — пояснив Коул і витягнув одне з фото ближче до мене. — Подивись.