Розділ 15

Ми їхали мовчки вже хвилин десять. Сіре небо насувалось усе ближче, і здавалося, от-от почне капати. Я втупилась у вікно, намагаючись не думати про очі в темряві, про троянду... про диявольську усмішку, яка не виходила з голови.

Коул перевів подих і порушив тишу:

— Я поговорив із сестрою та братом Ентоні.

Я повернула до нього голову.

— І що вони сказали?

— Він останній рік багато пив. Зачастив у якесь... ну, вони назвали це «спілкою» чи то клубом за інтересами. Брат думав, що це щось типу гуртка підтримки, але назви Ентоні так і не сказав.

— Типово, — пробурмотіла я. — Всі щось приховують.

Коул кивнув і продовжив:

— За тиждень до смерті Ентоні став поводитися дивно. Замкнувся. А потім якось обмовився брату, що посварився з другом із тієї «спілки». Причина — пляшка вина. Начебто просто взяв її, а той зчинив скандал.

— Звичайне вино?

— Так. Але, схоже, там був якийсь негласний кодекс. Брат сказав, що Ентоні був пригнічений. Сказав: «Я більше не піду до них. Він назвав мене брехуном. Сказав, що я не каюсь у своєму очищенні».

— Очищенні? — перепитала я, зморщивши чоло. — Тобто, це вже звучить, як якась секта.

— Я й подумав, — кивнув Коул. — І якщо це справді пов'язано з тим клубом, який вела Вероніка-Луїза, тоді вона була не просто господинею зібрань. Вона їхній духовний лідер чи щось подібне.

— А «друг» — це ще хтось із тих, хто там був, — додала я. — Якщо вони очищаються, у них має бути чітка система правил. Порушив — і тебе викреслюють. Або вбивають.

Коул злегка насупився.

— Саме тому ми тут, — кинув він, згортаючи з головної дороги на вузький провулок.

Ми знову їхали повз закинуті, темні будинки. Чим ближче ми наближались, тим важче ставало дихати. Мені здавалось, ніби я відчуваю на собі погляд навіть крізь метал машини.

— Ось, — сказав Коул, сповільнюючи хід.

Я глянула вперед.

Той самий дім.

Доглянутий, але відлюдний. Зашторені вікна, густі кущі вздовж паркану. Хтось навіть недавно підстриг траву, але від цього він не виглядав привітніше.

— Схоже, ми не перші, хто сьогодні тут, — пробурмотіла я, помітивши свіжі сліди шин на вологому ґрунті перед хвірткою.

Коул заглушив двигун.

— Готова?

— А що, є вибір?

Ми одночасно вийшли з машини. Хоч повітря було теплим, мене обдало морозом — наче щось не так із самим простором навколо цього будинку. Щось у ньому — мертве.

Коул натиснув на дзвінок — тихий, витончений звук рознісся по території будинку. Я інстинктивно випросталась, відчувши, як шкіра на шиї стискається.

Двері відчинились не відразу, але коли це трапилось, на порозі з'явився чоловік років за шістдесят. Він був у темному светрі, ідеально випрасуваних штанях, волосся акуратно зачесане назад, окуляри в тонкій оправі. Очі — холодні, але уважні.

— Ви до мене? — голос мʼякий, з правильною дикцією.

— Добрий день, — першим заговорив Коул. — Ми ведемо розслідування щодо вбивств. Думаю, що ви уже чули, що твориться. — І Коул дістав посвідчення, щоб показати чоловікові. Той спочатку уважно, наче читає кожне слово і розглядає кожну деталь, подивився на документ, а потім на Коула. Тоді легко стис щелепу, наче пережовував жилки, і трохи відступив назад..

— Чув, — коротко відповів він. — Вона померла чотирнадцять років тому. Але заходьте. Не стояти ж на порозі, наче у фільмі з середини століття.

Він відступив убік, пропускаючи нас до дому.

Будинок був... стерильно правильним. Не так, щоб холодним, але надто вивіреним. Кожна річ — на своєму місці. Жодного зайвого предмета, пилу чи випадкової складки на подушках дивану. Повітря мало запах якогось дорогого дерева, змішаного з легкими нотками кави і старих книг.

— Прошу, проходьте, — господар вказав рукою на вітальню. — Ви, мабуть, роззуваєтесь? Це не вимога, але я переконаний, що підошви — найгірші вороги килимів.

Коул зупинився на півкроці й глянув на мене. Я роззулась. Він зітхнув і зробив те саме.

— Сідайте, будь ласка, тільки не на край дивана, — додав чоловік, поки ми сідали. — Це... псує візуальну рівновагу кімнати. Моя дружина завжди дотримувалась принципу симетрії.

Ми обережно примостились.

— Томас, так? — уточнив Коул, поправляючи плече. — Дякуємо, що прийняли нас. Ми розслідуємо кілька вбивств. І певні обставини привели нас до вашої дружини — Вероніки-Луїзи.

— Ммм, — Томас зручно вмостився в крісло, поклавши пальці в замок. — Рідкісне прізвище. Я наполіг, аби вона не змінювала його на моє. Воно мало значення. Як і її принципи.

— Ви знали про її клуб? — спокійно почала я. — Ми чули, що він був створений як... підтримка для людей, які пережили труднощі.

— Так, щось на кшталт цього. Вероніка вважала, що кожен заслуговує другого шансу. Вона працювала з ними — читали, обговорювали вину, біль, прощення. Це був її спосіб допомогти світу.

— І ви не були частиною цієї діяльності? — уточнив Коул, майже байдуже.

— Ніколи. Я не втручався. Це був її особистий світ, у який я не мав права ступати. Важливо — давати людині простір, інакше шлюб стає тюрмою, — сказав Томас, голосом наче з лекції. — До речі, ви тримаєтесь надто прямолінійно, містере...?

— Коул, — коротко кинув він.

— Тримайте спину трохи вільніше. Напруга говорить про недовіру.

Коул ледь помітно скосив на нього погляд, але посміхнувся.

— У вас гарний смак у мистецтві, — я кивнула на картини. — Це оригінали?

— Дехто з друзів Вероніки був художником. Вона цінувала глибину, а не техніку, — відповів він. — Але ми відволікаємось. Вас цікавить клуб. Я вже все сказав.

— Насправді — ні, — Коул різко змінив тон, нахилившись уперед. — Ви кажете красиво, але жодної конкретики. Ви знали, що клуб мав другий бік? Що Вероніка заснувала не просто «гурток підтримки», а закрите коло з іншими правилами?

Томас мовчав. Його очі втратили мʼякість. З них ніби вивітрилася остання крапля людського тепла, лишивши лише холодну твердість.