Розділ 14

Я сиділа за столом на кухні, слухаючи підкасти — легкі, смішні, ті самі, що раніше завжди викликали в мене хоч слабку усмішку. Але зараз — жодної реакції. Тиша була дзвінкою. Порожньою.

Від Коула — ні слова вже два дні.

Учора я всерйоз подумувала про те, щоб поїхати до будинку Вероніки-Луїзи самій. Але я пообіцяла Коулу не діяти на власний розсуд. А я своїх обіцянок дотримуюсь. Навіть коли шкодую, що їх давала.

У батьковому блокноті ще лишались п'ять непромаркованих адрес, і все в мені свербіло: взяти машину, поїхати, перевірити... Але я стримувала себе. Зуби стискались, пальці дрібно тремтіли. Я мовчки пила холодну воду, наче могла цим загасити нетерпіння.

Раптом — глухий стук у двері.

Довгий. Протяжний. Вʼязкий.

Моє серце підскочило десь до горла. Я завмерла.

Вимкнула світло на кухні, і, навшпиньки підкрадаючись до вікна, визирнула.

Немає машини Коула. І взагалі — жодної машини. Тільки порожня темна вулиця. Значить не Коул вирішив навідатись.

В голові миготіло: можливо, це він? Той самий... Вбивця? Якщо він убив мого тата, може, я наступна?

Я ковтнула повітря. Розумом знала — вбивця діє з певним проміжком, ще два тижні до ймовірної нової жертви. Але тіло не слухалось логіки. Воно тряслося. Хотілось вірити в його "систему".

Телефон завібрував у кишені. Я вийняла його — повідомлення. Перше — від Лізи: скинуті лекції. Друге — від Коула.

«У мене багато роботи. Згодом відпишу про все, що дізнався»

Дякую, Коул. Просто ідеально. Твоя відсутність — як завжди у потрібний момент.

Знову стук. Сильніший. Нетерплячий. Рвучкий. Як удар.

Я знову підійшла до дверей і глянула в вічко. Порожньо.

Мені стало моторошно.

Вдих — видих. Вдих — видих.

І тоді... знову стук. Але тепер — щось інакше. Щось змінилося. Я вдивилась — і побачила.

Переді мною — троянда. Та сама. Як завжди.

Я відступила назад, наче обпеклася. Страх знову підкрався.

І раптом — голос.

— Джейн, це я. Олівер, — пролунав голос з-за дверей. — Я чую твої кроки. Вибач, якщо налякав.

Його голос був мʼякий. Теплий.

Я застигла. Олівер. Якась частина мене зразу заспокоїлась, але інша — ще тремтіла.

Я тремтячою рукою взялась за замок і нарешті прочинила двері.

На порозі стояв Олівер. В одній руці пакет, а в іншій — та сама троянда. На обличчі — винувата усмішка.

— Привіт. Я... просто подумав, що ми навіть не обмінялися номерами, — винувато усміхнувся він.

Його обличчя — щире. Голос був теплий, але я все ще дивилась не на нього, а на квітку.

— Що ти тут робиш? — спитала я більш різко, ніж хотіла. Повернулась і пішла до кухні, навіть не запросивши його.

Він зайшов слідом, зачинив двері.

— Хотів просто побути з тобою, — сказав, опускаючи пакет на стіл. — Я тебе сильно налякав?

Я мовчки кивнула. Він поклав троянду на стіл, а я все ще не могла відвести від неї очей.

Я зітхнула, не відповідаючи.

— Я вже подумала, що... ну, всяке, — пробурмотіла, проводячи рукою по обличчю. — Ти ж чув про вбивства?

— Які вбивства? — здивовано підняв брови. Його реакція була миттєвою.

— І Коул нічого не казав?

— Нас ніколи не цікавили справи один одного, — спокійно знизав плечима. — У нього своє, у мене — своє. Завжди так було.

Він почав розкладати на стіл морозиво, сік. Рухи плавні, безтурботні. Я зітхнула. Олівер жив наче в окремому мильному пузирі, де не було ані тривоги, ані смертей, ані троянд під дверима.

Я мовчки продовжила дивитись на троянду.

— Вип'ємо? — раптом веселіше спитав він, діставши пляшку вина. — По келиху? За зустріч?

Я знову глянула на квітку. Його погляд пішов за моїм. Він спохмурнів.

— У тебе з'явився прихильник? — промовив із натяком у голосі, але вже не так грайливо.

То це не його... бляха.

— Ні, — заперечила я, але одразу ж додала: — Тобто... я не знаю. Це може бути якийсь... божевільний. Можливо.

Мій голос почав зраджувати мене, став тремтливим, хриплим. Я ледь чутно прошепотіла:

— А записка? Її не було?

Мій погляд ковзнув на нього, майже благаючи. Він не знав, що сказати.

— Ні... Я нічого не бачив, — сказав. І додав: — Може, хтось просто зробив жест... невинний? — Він не знав, що вже сказати. — Джейн... — підійшов ближче, поклав руки мені на плечі — обережно, лагідно.

Але я одразу вислизнула з-під його дотику.

— Залишайся, якщо хочеш. Але я маю термінові справи, — кинула, вже хапаючи ключі зі стійки.

— Джейн... — озвався він, але я вже рвонула до виходу, лише почувши, як його голос луною бʼється мені в спину.

Я памʼятаю той день надто добре.

Тоді наш з мамою світ розділився на «до» і «після».

Не стало клубнічного торту щовихідних. Не стало маминих пісень, які розносились по всьому будинку. Не стало їхніх танців увечері, коли я ховалась під ковдрою, слухаючи, як вони сміються на кухні.

Не стало татової усмішки — тієї, що наповнювала мене впевненістю. Не стало слів підтримки, не стало нічого теплого.

Коли задзвонив домашній телефон, мама підвелась із холодної плитки. Її бокал зачепився об ногу, і червоне вино розлилося плямою по підлозі. Вона тремтіла, піднімаючи слухавку. Я сиділа в кутку, не розуміючи, що відбувається.

Я навіть не пам'ятаю, коли востаннє тоді нормально їла. Аж поки не приїхала поліцейська. Вона поговорила з мамою, а потім повезла мене в піцерію — просто щоб я щось з'їла. Я пам'ятаю, як з силою жувала той шматок, поки в горлі стояв клубок.

А ще я памʼятаю, як мама кричала:

— «Він лежав на холодній, сирій землі кілька днів, поки мухи жерли його тіло?!»

Тоді я не знала, де це сталось.

Дізналась значно пізніше — в старшій школі. Подруга розповіла: її тато працював у поліції. Саме він і згадав про те місце — за школою, де густі ліси, і де знайшли тіло мого тата. Воно пролежало там пʼять днів.

Я бувала там десятки разів. Повертаючись знову і знову. Шукала хоч щось. Хоч відповідь.