Розділ 13

Я підійшла до бару з багажем думок про того гидкого хлопця. У голові промайнуло тисячі способів його придушити й почути останній писк благання. Але тренер казав — сила не завжди спосіб вирішення проблем. Тож, сівши за стійку, я спробувала викинути з голови всі фантазії про того паскудника.

— Тобі знову сік? — біля мене пролунав знайомий голос бармена. Я підняла очі й спокійно махнула головою. — Щось сильніше? — з єхидною усмішкою уточнив він. Я мовчки кивнула.

— На твій смак, — пробурмотіла, дістаючи з кишені телефон.

Бармен радісно усміхнувся й одразу взявся щось мішати.

— То ви з тим другом розібралися з проблемною 2009? — зненацька кинув він. Я підвела очі від екрану.

Ох, точно. Це ж він проговорився Коулу.

Я відклала телефон і злегка нахмурилась.

— А з чого ти взяв, що він мій друг? — нахилилась ближче до бармена, стишуючи голос. Його посмішка миттю зникла, обличчя змінилось.

— Ви так смішно спорили... я подумав, що ви знайомі, — швидко виправився він, намагаючись зняти з себе будь-яку підозру.

— Гаразд, — я махнула рукою. — Забудемо це.

Схоже, він ще хотів щось сказати, але, зрозумівши, що я не в настрої для балачок, просто простягнув мені коктейль і пішов до компанії, яка вже його чекала.

Я важко зітхнула і обернулась до натовпу. Люди танцювали, розслаблялись. Дівчата вішались на хлопців. Одна, найсміливіша, миттю задерла спідницю тримаючи в руках склянку, а чоловік біля неї лише розсміявся, притискаючи її до себе. Я відвернулася. Щось підказувало мені, що ці двоє навіть не знають імен одне одного.

***

Ранок прийшов підступно, і я була йому зовсім не рада. Хотілось притулитись до подушки ще сильніше, ніж учора, але за вікном вже лунали звуки машини — Коул приїхав, а я відстаю.

Я швидко зістрибнула вниз, підбігла до дверей і встигла їх відчинити саме в той момент, коли він зібрався постукати.

— Я швидко зберусь, — буркнула, ловлячи його здивований погляд на мої шорти та футболку для сну.

— Поспіши. Часу небагато, — відповів сухо й рушив до кухні. Я побігла нагору.

Аби як натягнувши джинси, накинувши майку та зверху кардиган, я підбігла до дзеркала, розчесала волосся, і щойно вигляд почав нагадувати не студентку, а людину з серйозною роботою, я спустилася... але Коула вже ніде не було — ні в кухні, ні у вітальні. Я вийшла надвір і попрямувала до його машини.

— Як думаєш, через скільки ми закриємо справу? — запитала я, сідаючи поруч.

— Враховуючи, що ми ще не знайшли навіть джерела, а просто крутимось навколо старої справи... місяць точно знадобиться, — спокійно відповів він, стиснувши кермо. — Або, якщо пощастить, на шляху з'явиться щось несподіване — і виведе нас прямо на слід вбивці.

— Думаю, це якийсь хворий псих. Треба буде перевірити записи з психіатричних клінік і медичні картки, а далі — пройтися по всіх чоловіках, які підходять під опис.

Сказала це майже автоматично, як хтось, хто справді знає, про що говорить.

— Думаєш, що ця людина не з повна розуму? — до мене дійшов істеричний сміх Коула, що явно не погодився. — Не всі вбивці — психи. Багато хто з них діяв дуже навіть виважено. Знаєш, хто такий Тед Банді?

— Ага, привабливий тип, який вбив багатенько жінок і допомагав поліції, — відповіла я з легкою усмішкою, — і ще й втікав із в'язниці.

— Саме так. А в медичних висновках — жодної психіатричної патології. Або Джон Вейн Гейсі — веселий клоун, якого любили діти. Дома — масове кладовище, душив хлопців і ховав їх там. Від нього ніхто не чекав нічого подібного. А в голові — повний порядок.

— Ну, дякую, тепер я взагалі не хочу довіряти людям, — буркнула я, відкинувшись на спинку сидіння.

— Просто кажу, що ми можемо шукати божевільного, а натрапити на дуже раціонального виродка.

— Клас. Ще й розумного, — зітхнула я і втупилась у вікно.

Коул мовчки повернув праворуч, дорога потроху вела нас до місця призначення.

— Ми ж зараз до тієї жінки їдемо? — запитала я.

— Так, — коротко відповів він. — Схоже, та жінка, яку він згадав, була постійною у тому клубі. Може, вона щось знає. Або принаймні — чула.

— Як думаєш, ми взагалі знайдемо когось, хто підведе нас до фінішу?

— Когось, — він глянув на мене і добавив: — тай знайдемо. Можливо, хтось буде памʼятати навіть більше і мовчати. Але мовчить — не значить, не пам'ятає.

— Значить, треба змусити згадати, — я посміхнулась самими кутиками губ. — Можеш не сумніватись, я знайду як.

Коул скоса глянув на мене, але промовчав.

Я відчула, як у шлунку легенько заворушилось — не страх, а напруга. Інтуїція знову розпалювалась: тут щось є. Може, відповідь. Може — ще один глухий кут. Але перевірити треба.

Будинок виявився типовим для цього міста — невеликий, акуратний, із низьким парканом і вимитими вікнами. Тиша навколо здавалася неприродною, як для цього часу доби. Ні собаки, ні крику дітей, ні навіть музики із сусідніх дворів.

Коул постукав у двері. Відповідь не змусила чекати — вони відчинилися буквально за хвилину.

На порозі стояла жінка років сорока п'яти, в строгому карому светрі, з темним волоссям, зібраним у хвіст. У руках вона тримала кухонний рушник і явно виглядала здивованою.

— Доброго дня, — почав Коул, показуючи посвідчення. — Детектив Коул. Ми щодо клубу, в якому ви були у дев'ятому році. Є пара запитань.

Жінка ще мить мовчала, немов зважувала, що саме відповісти. А потім — легко зітхнула й відчинила ширше двері.

— Проходьте. Я вже думала, ніхто більше не пригадає про той клуб.

Ми з Коулом переглянулися й зайшли всередину.

Усе в будинку було надто чистим, майже показовим — ні пилинки, ні зайвого. Вона повела нас до вітальні і сама сіла в крісло, жестом показавши, що ми можемо вмоститись навпроти.

— То, ви й справді були учасницею того клубу? — почала я, дістаючи блокнот. — В 2009?

— Так, — підтвердила вона, злегка всміхнувшись. — Це були цікаві часи. Тоді все було модно — медитації, енергії, "очищення через природу"... Ми збирались кожного тижня. Просто говорили, пили чай. Нічого кримінального.