Розділ 12

Я сиділа, намагаючись скласти усе до купи.

А якщо це і є вбивця? Можливо, він перевіряв старий клуб? Шукав там... щось. Наприклад, сліди попереднього вбивці? Якщо так, то ми вже точно знаємо, що це хтось молодий.

Залишається лише звузити пошук до хлопців віком до тридцяти і зростом від метра сімдесят п'ять до метра вісімдесят п'ять.

Завтра, щойно Коул заїде за мною, поїдемо на іншу адресу — ту, яку люб'язно підказав нам той чоловʼяга. Але зараз я ніяк не могла просто так лягти і відпочити. Мене розривало зсередини.

Тож, узявши ключі, я поїхала до бару. Хто знає — може, саме там, у найнесподіваніший момент, мені відкриється щось важливе?

Я ще не встигла зайти всередину, як мій телефон почав дзвонити без упину. Повідомлення сипались одне за одним. Я вже хотіла просто пройти й відповісти всередині, але почула знайомий крик.

Вирішила вийти за ріг. Притулилась спиною до стіни й підняла слухавку. Це була Ліза.

— Джейн, ти там не припухла? Тиждень пройшов! Скільки я ще можу тебе прикривати?! — її голос звучав розлючено, майже істерично.

Я зовсім забула про університет.

— Чорт, Ліз, пробач, — прошепотіла я. — Я справді забула. Не знаю, коли знову з'явлюсь на заняттях. Тут... справа, яку не можу покинути, — сказала чесно, дивлячись вгору на нічне небо.

На іншому кінці почулось важке зітхання.

— Це щось серйозне? — запитала вона вже спокійніше.

Я усміхнулась.

— Так. Питання життя і смерті, — куточки моїх губ самі потягнулись догори.

— Ясно, — видихнула вона. — Скажу, що ти в лікарні. Але довідку шукай сама! — її сміх змусив мене усміхнутись ширше.

— Дякую, — прошепотіла я. Ліза кинула слухавку.

Я сховала телефон у кишеню й розвернулась — і... завмерла.

Переді мною стояв хлопець. Спочатку — спиною. Але він різко обернувся і почав натягувати штани.

Його погляд був п'яним і огидно самовпевненим. Він стояв за кілька кроків, і навіть у темряві видно, як п'яна посмішка розтягує його обличчя, ніби оголюючи зуби хижака.

— Подобається? — запитав, вирячившись на мене, нахиливши голову з неприхованою зневагою.

— Бляха, чорт, ні, — я відповіла машинально, прикриваючи очі рукою, аби не бачити того, як він дивиться.

— А ти подумай, шльондрам подобається, — крикнув він і рвонув вперед.

Я зробила крок назад, руки підняла, долонями вперед — жест, що мав би зупинити.

— Гей. Облиш. Мені не цікаво. Йди додому, — сказала спокійно. Тон був холодний, стриманий, але в мені вже все стиснулось від огиди, мов морозний лід, що тріскається під натиском.

— Та я ж просто спитав, — він вийшов на відстань витягнутої руки, — Але раз ти така... — і раптом, без жодного попередження, його рука опинилась у мене на талії.

Я відсахнулась, але він не зупинився — навпаки, наблизився ще ближче. Його інша рука нахабно ковзнула по моєму боку.

— Я ж сказала, що ні, — з більшою напругою, з більшим натиском в голосі, промовила я.

— Та не ломайся, — прошепотів той мені прямо в шию, до якої миттю нахилився. — Просто пограємось трохи, — і знову його дихання опекло мені шию, гаряче і липке, і я відчула, як пальці з силою втиснулися мені між ногами, стискаючи все сильніше.

Зупинився час.

Внутрішній шок паралізував мене на долю секунди — не від страху, а від того, як огидно це було, як темний клубок гніву й відрази почав наростати в грудях. Потім — друга рука стиснула груди. Весь його тулуб притиснувся до мене. Я повернула голову і — подивилась навкруги. Темна вуличка. Бар за рогом. Людей не видно.

Добре.

Тепер я не просто маю право — я маю привід.

— Забирай руки, або я... — почала я, але він загарчав:

— Або що? — його подих смердів алкоголем і байдужістю. — Ти сама стояла, пялилась. Тепер не говори іншого.

В ту ж мить я діяла

Правою рукою я вхопила його зап'ястя, яке було на моєму тілі, і рвучко провернула вбік, вниз, щоби вивести його з рівноваги. Він застогнав, але ще не зрозумів, що сталося. Лівою ногою я зробила крок назад, розвернула корпус і з усієї сили врізала йому в сонячне сплетіння — точно, як вчив тренер. Від удару він зігнувся, схлипнув, намагаючись сховатися від болю, але я не дала йому шансу.

Миттєво перехопила його за шию, розвернула і, використавши його ж вагу, провела кидок — прямо спиною в асфальт. Його тіло глухо бухнулось об землю, злегка стукнувши головою.

Я стояла над ним, ноги широко розставлені, дихання пришвидшене, очі не кліпають, пульс виливається в кожну м'язу. Він зиркав вгору — між шоком, люттю і розгубленістю. П'яний, але уже не такий сміливий.

— Сука... — прохрипів, але я ще сильніше натисла носком кросівка йому на плече.

— Рухнешся — отримаєш ще. — Голос мій звучав тихо, рівно. Я контролювала кожну свою м'язу, хоч в середині все кипіло.

У цю мить з темряви з'явився хтось. Хлопець у темному бомбері, з сигаретою в зубах, повільно підійшов і зупинився за кілька метрів, пильно глянув на нас.

— Йо... що ти робиш? — пробурмотів він, голосом, що намагався звучати спокійно, але з нотками зневаги.

— Та ця сука... — пробурчав його друг, лежачи на асфальті, але я знову наступила на нього, відчувши, як він загудів від болю.

Друг окинув нас поглядом, виплюнув сигарету, зрозумівши, що це я його положила, і підняв руки догори, наче даючи знати, що він не в справах. Я відійшла на кілька кроків назад, напружено дихаючи.

— Чого стоїш, допоможи уже стати, — крикнув той другу, намагаючись піднятись. Друг спочатку кинув на мене погляд, наче просячи дозволу, чи може підійти, а я легко відвела голову, і тоді він уже підійшов до нього

— Це вона тебе так? — зішепотів той так, щоб я не чула, але я бляха, все чую.

— Яка тобі різниця? — хлопець різко відкинув злісно руку друга з плеча. — Спотикнувся просто, — заговорив той тихіше, йдучи за другом. — Їй в ту дурку...

Я вже була готова йти в бар, як різко зупинилась, почувши це.

— До тих божевільних треба. До їх групки кінчених, — злісно кинув, наче всю свою злість викидаючи.