Розділ 11

Коул не відповідав з самого ранку. Я вже подумала, що він просто мене кинув. Тож, не чекаючи, поки згадає про мене, я почала їздити по Блеквуду — за адресами з татових нотаток. Вони були розкидані по різних сторінках, але я склала їх до купи. І вирішила почати з першої.

Я повільно вийшла з машини, дістала ручку та блокнот.

— Чому не береш слухавку? — позаду мене загальмувала машина. З вікна виглянув Коул, і вигляд у нього був не надто веселий.

Я почала ритися в кишенях і вклала на обличчя винну усмішку.

— Схоже, забула телефон вдома, — я розвела руками і, щойно Коул вийшов з машини, рушила до будинку. — Ти теж не брав слухавки, — додала я, щойно він підійшов до мене.

— Був зайнятий. Шукав хоч якийсь слід того клубу, — спокійно відповів Коул. По тону було зрозуміло: марно.

Я підійшла до дверей і натиснула на дзвінок. У голові промайнуло: а що, якщо тут уже давно ніхто не живе?

Дзвінок не лунав, він захрипів, немов задихаючись, але за мить у вікні щось ворухнулося. Коул став позаду, мовчки, з руками в кишенях. Ми обоє чекали.

Через кілька секунд двері повільно прочинилися. На порозі з'явився чоловʼяга у спортивних штанах і розтягнутій футболці з плямами від фарби. Волосся рідке, очі червоні — або після безсонної ночі, або після чогось міцнішого.

— Вам кого тре? — його голос був сухий і насторожений.

Я вдихнула глибше і, не дивлячись на Коула, зробила крок вперед.

— Мене звати Джейн Дрейк. Мій батько... колись вас знав. Крістіан Дрейк. Він залишив цю адресу у своєму блокноті.

Чоловік завмер. Не так, щоб перелякано — скоріше з небажанням копирсатися в минулому.

— І шо з того? — нарешті буркнув.

— Я хочу дізнатись, чому вона там. — Я намагалася говорити м'яко, але впевнено. — Це важливо. Через справу.

— Ще одна, — він криво посміхнувся і кинув короткий погляд на Коула. — Копи, чи шо?

— Я не з поліції, — одразу відповіла. — Але він — так.

Чоловік довго мовчав, потім важко зітхнув і відійшов від дверей.

— Заходьте вже. Тільки руками нічо не чіпайте. Я попередив.

Ми з Коулом переглянулись. Це було щось. І хоч його хата смерділа старим тютюном і фарбою, а підлога скрипіла, щось мені підказувало — ми на правильному шляху.

Чоловʼяга мовчав довго. Ми з Коулом сиділи навпроти нього, не зводячи погляду. В його очах щось змінювалося — страх, провина, сум. Він зітхнув і протер обличчя долонями.

— Вам щось відомо про клуб анонімних алкоголіків? — запитала я, ледь нахилившись і стиснувши пальці.

Я пильно стежила за цим дивним чоловіком, який, схоже, уже ні про що не жаліє. Наче його життя зупинилося.

— Я... був я там, — нарешті сказав він. — У тому клубі. Давно то було. Та воно не дуже на лікування скидалося... так, тіпа... як банда якась, чи шо. Братство, во.

Я нахилилась вперед:

— Ви були одним із них?

— Та нє. Мене друг туди позвав. Дав адресу. Ну, я й пішов, було цікаво. Я тоді взагалі з катушок злетів, бухав по-чорному. Подумав: а чо б і нє?

— І що ви там побачили? — запитав Коул. Його голос був глухим.

— Та якесь дивне воно... Та не реабілітація це була, а як секта. Кімната темна, свічки горять, і ніхто колом не сідає, шоб за життя терти. Всі ниють про свій біль. А в центрі сидів чоловік... і просто мовчав. Усі чекали, коли він того рота відкриє. А потім я одного з тих бачив у парку. Без голови, прикиньте? Я як дав дьору... Більше туди ні ногою.

Ми з Коулом обмінялися поглядами.

— Як на вас вийшов Крістіан? — тихо запитала я.

— Та випадково пересіклися. У барі. Він чув, як я з тим другом сперечався, ну, з тим, шо адресу дав.

— Він підійшов? — запитав Коул.

— Ну так. Почав випитувати за той клуб. А я шо? Я і ляпнув усе, шо знав. Він потім ще пару разів приперся. Питав, чи не пам'ятаю, як кого звати. А я ні в зуб ногою, не пам'ятав нікого.

— І більше ви його не бачили? — я говорила обережно, щоб не зірватися на голос.

— Та нє, тільки через тєлік потім, у новинах,  — чоловік опустив голову.

Ми мовчали.

— Можливо, ви памʼятаєте, де це було? — запитала з надією. — Хоч щось, — тихіше додала.

Чоловік знову замовк. Пальці нервово ковзнули по коліну. Здавалося, він вагається — не через байдужість, а через страх.

— Місце... ну, це... Коротше, стрьомно там було, — нарешті заговорив. — Ферма. Стара така, розвалюха. За містом, десь пів години треба пиляти. Там в'їзд такий, ворота на ланцюгу, і хлів здоровий. Тільки всі не в сарай йшли, а вниз лізли — у підвал. Туди той тіп усіх вів, шо на вході стояв.

— Ви точно адресу не пам'ятаєте? — Коул трохи подався вперед.

— Ну ніби, — його очі заковзали в надії згадати. — Шось тіпа «Грін-Веллі-Роуд». Я ше поржав тоді — ферма «Зелена долина», а збираються там одні доходяги.

Мене ніби струмом прошило.

Я витягнула з сумки блокнот батька, швидко перелистуючи сторінки. Серце шалено билося, коли я нарешті зупинилася — він справді записав цю адресу. Вона була однією з тих, що здавалася раніше мені випадковою.

— Вона тут, — я простягнула блокнот Коулу. — Грін-Веллі-Роуд. Він уже шукав цю адресу.

Коул мовчки подивився, кивнув, а тоді знову повернувся до чоловіка:

— А ще щось? Хоч одне ім'я?

— Є одна... — зітхнув чоловік. — Вона там теж крутилася. Сиділа другий раз, як я сам прийшов. Тиха така, слова не витягнеш. Але стрьомна, капець. Імені не знаю, але чув, шо вона на вулиці Лейн живе, дім двадцять чотири. Мій друг  її проводжав колись. Казав, шо вона йому подобається.

Я занотувала.

— Лейн, 24. Добре, — сказала я.

Коул мовчки кивнув і встав.

— Нам треба туди, — сказав він мені коротко. — Спочатку на Грін-Веллі-Роуд.

Я відчула, як усередині розгорається новий вогонь. Це не просто підказка. Це — напрямок.

І застрибнувши в машину, я поїхала прямо за Коулом, який, схоже, точно знав, куди прямує.

Ми тягнулись по зарослих доріжках, через довге поле та вузьку водойму, схожу на річку.