Розділ 10

Годинник пробив одинадцяту, коли двері затряслися від стуку. Грубо. Безцеремонно. Це міг бути лише один чоловік. Я скинула плед і глянула у вікно — біля входу стояла його Toyota.

Боже, вчора навіть не дійшла до своєї кімнати.

Я підійшла до дверей, узялася за ручку — і Коул просто влетів у дім. Без слів. Без пояснень. Сів на диван, як у себе вдома. На обличчі — втома. На чолі — зморшка роздратування.

Я зітхнула. Ця розмова буде складною.

— Відповідай. Звідки ти це взяла? — його очі вп'ялися в мене. Погляд гострий, як лезо.

— Тобто... ти нарешті визнаєш, що я маю рацію? — я намагалася говорити спокійно, заземлюючи його роздратування.

— Джейн, це тобі не тарілки мити, це чортова справа про вбивство! — гаркнув він, стримуючи злість.

— І ти знаєш, що це не випадковість. Один і той самий почерк... або це він, або його імітатор. — Я підійшла ближче. — Або хтось із ваших... хтось, хто має доступ до деталей минулих справ.

Я дивилася прямо на нього. Коул відвів погляд, втупившись у підлогу. Він не був здивований. Значить, ці думки вже давно гризли його зсередини.

— Ти маєш рацію, — нарешті видав. — Ці вбивства — копії. Лінії порізів нечіткі. Начебто... хтось намагається повторити те, що не розуміє до кінця.

Я сіла поруч. Прислухалась.

— А що з минулими доказами? Там щось зникло, так?

— Ти це припускаєш тільки тому, що віриш: твій батько щось знав?

— Коли ви вперше почули про татуювання дракона? Після слів Мії? І відкинули це — бо вона була дитиною?

Коул мовчав. Але я бачила: влучила.

— А мій тато дізнався про це раніше. До своєї смерті. І записав. Я бачила його нотатки.

— Які нотатки? — Коул ожив. Зацікавлення пробило броню.

— Ви знайшли КАА?

Він нахмурився.

— Клуб анонімних алкоголіків?

— Саме так. Я думаю, всі жертви 2009 року були пов'язані з цим клубом. І... вбивця — хтось звідти.

— Його вже не існує. — Коул хмикнув.

— Дівчина Джаспера сказала, що він туди ходив. Через це вони сварилися.

— А нам сказала, що сварки були через ігри, — пробурмотів Коул, і я побачила, як щось усередині нього клацнуло.

— А ще сказала, щоб ви йшли до біса?

Я скривилась у фальшивій усмішці. А він тільки важко видихнув.

Він вірить мені.

— Можливо, ти права... І що тепер?

— Не «можливо». Я права. Всі жертви КАА. Крім мого батька.

Коул мовчки кивнув, а я встала з дивана. Вперше за всю розмову Коул не перебив. Мовчання стало дозволом.

Я підійшла до книжкової шафи, опустилася на коліна й обережно витягнула коробку з-під старого відеомагнітофона. Всередині — жовті листки, записники, замітки, навіть салфетка з написом чорним маркером. Усе — сліди мого батька.

Коул спостерігав. Його руки були переплетені, погляд — обережний, але напружений.

— Це все, що залишилось, — кажу я, відкладаючи коробку на стіл. — Я думала, це просто маячня. Але коли побачила слово "Дракон" у записах, а потім — почула те саме від Мії...

— Значить, він знав, — пробурмотів Коул.

— Або щось підозрював.

Я сіла поруч і простягла йому перший зошит.

— Ось: «дракон, що вбиває». Він обвів цю фразу двічі. А нижче — адреси. Частина з них пов'язана з тими, хто загинув у 2009.

Коул взяв вирвані листки від зошити і почав повільно перекидати. Його пальці зупинилися на одному рядку.

— «КАА — осередок. Пошук не завершено.», — прочитав. — Значить, він вийшов на клуб?

Я кивнула.

— Іще... він згадав якусь людину з сивиною на скронях. Без імені. Але з ремаркою: «слідкую за ним».

Коул закрив зошит і провів рукою по щелепі.

— Якби ти показала це раніше...

— Мене б теж оголосили фантазеркою, — відповіла я різко. — Як Мію.

Він нічого не сказав. Лише зітхнув.

— Що далі? — спитав нарешті.

Я відчула, як усередині щось перевернулось. Він не заперечує. Не висміює. Не ігнорує. Він питає «що далі».

— Цей клуб закрився, але деякі розкидані адреси лишились в блокноті. Можна перевірити, хто з них ще живий. Може, хтось пам'ятає батька. Або... того з сивиною.

— У тебе є список?

— Так. І ще одне. — Я відкриваю інший записник. — Тато вів записи, ніби готував досьє. Він писав: «одного разу він повернеться — бо не закінчив». Це могло бути про нього самого. Але тепер думаю — про вбивцю.

Коул опустив голову.

— Занадто багато часу пройшло. Але якщо навіть половина з цього правда...

— Він не втік. Він десь поруч, — сказала я тихо.

Настала тиша. Та, яка буває тільки перед великою бурею.

— Завтра поїдемо на першу адресу, — мовив Коул. — Але тільки разом. Я за тебе тепер відповідаю.

— Чудово, бо я все одно б поїхала сама, — відповіла з усмішкою і закрила зошит.

Коул відкинувся на спинку дивана, пальці пробігли по щетині на підборідді. Йому явно було некомфортно, і я розуміла чому.

— Мені потрібно знати, що було з доказами мого батька. Реально знати. Без брехні, — кажу я, притискаючи блокнот до грудей.

Коул підняв на мене очі, й погляд його нарешті не здавався ворожим. Радше втомленим. Насторожено чесним.

— Я бачив усе. Все, що залишилось після його смерті. Більшість — розкидані нотатки, уривки розмов, замітки на полях газет, аудіо з диктофону... Але вони вели нікуди, Джейн. Чесно.

— Тобто він нічого не знайшов?

— Він щось шукав. Ми всі це бачили. Але чи то часу не вистачило, чи... — Коул замовк, опустивши очі, — чи він сам заплутався. Здавалося, ніби він стрибав між версіями. Частину підозрюваних ми взагалі не могли перевірити — імен не існувало або адреси були вигаданими.

— А може... — я зробила крок уперед, — хтось навмисно це зробив?

Коул глянув на мене з натягнутою усмішкою.

— Це звучить, як твоя улюблена теорія змови.

— А якщо це не теорія?

Він вдихнув, перевів погляд на підлогу.

— Тоді це зробив хтось, хто мав доступ. Але, — Коул підвищив голос, — повір, Гарві був першим, хто намагався в усьому розібратись. Він тоді майже не виходив з кабінету. Працював дні й ночі після того, як загинув твій батько.