Розділ 9

Йшов день за днем, а я все ще стояла на місці. Вже вкотре вдивляюсь у цю чортову нотатку:

«Дракон. Що. Вбиває.»

І нічого. Жодної нової зачіпки. Жодної відповіді. Я знову й знову переглядаю старі газети, повертаюсь до бібліотеки, але все марно. І замість того, щоб наближатися до істини, я сиджу у поліцейському відділку як підозрювана у... спробі проникнення у будинок.

— Це вона? — запитала жінка середніх років, навіть не глянувши на мене. Вона звернулась до іншої — сусідки Міллерів. Збоку стояли батьки Мії. Без неї. Напевно, на зміні. Або ще не знає.

— Так! Це вона хотіла відчинити вікно! Вона просто... так в нього вдивлялась! — заголосила сусідка. Я відвела голову. Не можу це слухати.

Зі сторони батька Мії долинуло буркотіння, мама лише важко зітхнула.

Я, вкотре, спробувала:

— Я не намагалась проникнути в будинок, — мій голос ось-ось зірветься.

— Але я бачила! І вона залишилась там стояти навіть після того, як я поїхала на змагання з дітьми! — не вгавала сусідка.

Я глибоко вдихнула, зціпила губи. Як не дати волю емоціям? Як не сказати їй щось різке?

— Але ж ви самі мені сказали, де працює Мія! Чому тоді повідомляти «злочинцю» адресу її роботи? — не витримала я. Вперше підняла голос. Руки стиснулись у кулаки.

Усі погляди — на неї. Навіть батьки Мії здивовано підняли брови.

— Елеонора! — гримнула мама Мії, глянувши на сусідку роздратовано.

— Але... але я, — почала та, розгублено кліпаючи, — я просто розгубилась і... і налякалась! — виправдовувалась, складаючи руки. — Я подзвонила одразу. Їм. Я не мовчала, — додала, глянувши на батьків.

— Міс Дрейк, — втрутилась поліцейська, не витримавши цирку. — Що ви робили біля будинку Міллерів у другій половині дня? — це вже втретє. Суха, офіційна інтонація.

Я видихнула. Ні вигадати, ні відбрехатись уже не вийде.

— Я... — почала говорити, але...

— Мам! — долинув знайомий голос.

Мія підійшла до нас, злегка збита з пантелику. Підійшла до батьків, обійняла їх, тоді помітила мене. Я відвела погляд. Господи, як незручно...

— Та це ж... — почала вона, але урвала себе, не розуміючи ситуації.

— Міс Джейн Дрейк підозрюється у спробі проникнення до приватного житла, — почала поліцейська, — а також представилась як ваша подруга, — додала з помітною холодністю.

Мія не моргнувши оком відповіла:

— Але вона правда моя подруга, — спокійно, впевнено.

Поліцейська здивувалась. Відкинулась на спинку стільця, навіть відкинула ручку.

Я ж — шоковано глянула на Мію. І водночас — з вдячністю. Вона могла промовчати. Але не промовчала.

— Так що тут, чорт забирай, відбувається? — вже жорсткіше запитала поліцейська.

— Ми мали зустрітися, — втрутилась Мія, — просто я не відповіла їй, бо загубила телефон. Вона, напевно, шукала мене. Не думаю, що хотіла щось погане зробити,— і легко кинула на мене погляд з ледь помітною усмішкою.

Я опустилась нижче в стільчику, відчуваючи, як обличчя наливається жаром. Чорт, я ж зовсім іншу легенду вигадала сусідці! Що забула повідомити про візит. Якщо хтось згадає...

Але, здається, поки що ніхто не звернув уваги.

Мене відпустили за кілька хвилин. Міллери залишились у відділку. Схоже, я — не єдина, хто приходив до них з небажаними візитами.

— Продовжуєш приносити людям клопоти? — пролунав знайомий голос.

Я розвернулась. Коул стояв, спершись на стіну, з сигаретою в зубах. За його спиною — табличка "Зона для куріння".

Поглядом він ковзнув по мені знизу доверху. Оцінює.

— Які ще клопоти? — буркнула я, схрестивши руки й підходячи ближче.

— Навіщо заглядала у вікна? Кого шукала? Вбивцю? — з іронією в голосі він кинув гострий погляд і видихнув дим.

— Бачиш, з мене обвинувачення зняли. Значить, це не я, — відповіла холодно.

— Перестань брехати, Джейн, — пробурмотів він і розчавив недопалок під ногою.

— Це ж ти сказав, що Міллери поїхали. Може, варто тобі почати з правди, га? — я глянула на нього з посмішкою.

Його обличчя сіпнулося. Він не чекав цього.

— А тобі — перестати лізти не в свої справи, — його голос уже був різким. Гнів на поверхні.

— Хтось має це робити, якщо ви, копи, спите, — сказала спокійно, насолоджуючись тим, як виводжу його з рівноваги.

— Ти нічого не знаєш! — крикнув він і наставив на мене пальця. Я мимоволі відступила.

— Завтра буде ще одна жертва, якщо ви й далі тягнутимете, — випалила. Це було необдумано. Просто — злість.

Його обличчя застигло. Слова явно його зачепили. Але я не дала йому відповісти. Розвернулась і пішла до своєї машини.

Добровільно приїхала у відділок. Молодець, Джейн.

— Джейн! — зупинив мене голос.

Я вже відкривала двері чорної Audi, коли переді мною з'явилась Мія. Її обличчя — схвильоване, але щире.

— Ти врятувала мене, — сказала я з вдячністю.

— І тобі дякую, — вона схрестила руки перед собою, злегка знітившись. — Ти єдина мені повірила. Навіть той поліцейський... Він казав, що я брешу. Що я була мала. Що такого просто не могла запамʼятати.

— Страх має дивовижну пам'ять. Він ніколи не забуває, хто тебе налякав, Друзів забуваєш. А ворогів — пам'ятаєш усе життя, — відповіла я, дивлячись їй прямо в очі.

Мія зробила крок ближче.

— Я знаю, що ти не пишеш статтю, — її голос затремтів, ніби вона боялась, що я зараз ображусь і піду. — Мама сказала, що сусідка комусь передала, де я працюю. Просила бути обережною. Але я все одно хотіла з тобою зустрітися.

— Чому?

— Бо я вірю, що ти знайдеш правду, — її голос зірвався на шепіт. — Тут всі продажні. І всі бояться правди.

Я не могла відповісти одразу. Просто дивилась на неї.

Одна людина. Одна єдина людина в цьому чортовому місті — вірить мені.

— Дякую, Мія, що розповіла мені правду, — прошепотіла я й усміхнулась. Вона кивнула — і повернулась до своїх батьків.

Я заскочила в машину, завела її і натисла на газ, немов скажена. Коли мчала повз Коула, не зводила з нього очей. Він теж дивився — з тим самим поглядом: «Ти дурна, Джейн».