Розділ 8

— Ох, яка я тобі вдячна, — радісно заговорила місіс Картер. — І рада, що ти ще хоч на трохи залишилась. Знаєш, як тепло стає, коли я бачу, що в будинку горить світло, а не суцільна темрява! — вона захлопала в долоні, а я поставила пакети з продуктами на стіл.

— Мені теж... — я на мить замовкла, вдивляючись у себе, — стало трохи тепліше, — і усміхнулась сусідці.

— Може, чаю з блінцями? — запитала вона, підійшовши до чайника.

— Давайте, — відповіла, розпаковуючи пакети. — Місіс Картер, у мене є питання, — ніяково додала, тримаючи в руках лоток із яйцями.

Вона радісно повернулась до мене.

— Питай, що хочеш, дитя. Знаєш, я завжди не проти, — її обличчя осяялося доброю усмішкою.

— Ви знаєте, де живе родина Міллерів? — смикнула бровою і швидко додала: — Дівчинку звати Мія.

Місіс Картер задумалась, губи ледь сіпнулись.

— Знаю. Добре знаю, — видихнула. — Хороша сім'я. І Мія — чудова дівчина, — усмішка торкнулась куточків її губ. — У них був син — Томмі. Але... повісився. Просто так, ні з чого, — голос її став важким, і я ледь чутно ахнула.

Повісився? Оце так. То така офіційна версія?

— А причина? — ледь чутно запитала я.

— Ох, якби ж хто знав... — простягнула вона, зупинившись на півслові. В цей момент чайник закипів.

Я присіла, намагаючись переварити її слова. Чому всі кажуть, що він «повісився»? Просто так?

Щойно вона поставила переді мною кружку з чаєм, у коридорі зачулися двері. Я одразу розвернулась і побачила Коула — з пакетом у руках.

— Я зовсім забула сказати тобі, — поспішила заговорити місіс Картер. — Ми з Джейн купили все, що потрібно. Тепер чаюємо, — вона показала на кружки з чаєм.

Коул мовчки обвів нас поглядом і поставив пакети.

— Добре, — спокійно сказав він. — Я залишу це тут. Потім дістанеш, — перевів погляд на мене. — Може, Джейн допоможе. Я мушу їхати. Справи. Пізніше заїду.

— Добре, — з усмішкою відповіла місіс Картер і сіла навпроти. — Ти ж питала про адресу Міллерів? Зачекай, я продиктую, — вона зашаруділа руками, ніби закликаючи мене готуватися записувати.

Я заніміла, коли відчула, що Коул зупинився позаду.

Але що з того?

Я дістала блокнот із сумочки, ручку, і почала швидко писати під її диктовку. Незабаром пролунав звук вхідних дверей — Коул пішов.

Я не затрималась довго. Допила чай, допомогла розкласти продукти й вийшла. Сьогодні — мій візит до Міллерів.

Але щойно я підійшла до дверей свого будинку, як на плечі опустилася чиясь рука. Важка.

— У детектива граєшся? — грубий, але до болю знайомий голос прошив мене наскрізь. Від нього пульс раптово прискорився, серце стислось у грудях.

— З чого це ти взяв? — я розвернулась, кинула на нього гострий погляд.

— З того, що ти розпитуєш людей про непотрібні речі, — тихо сказав він, майже прошипів.

Я хмикнула, показуючи, що не розумію, про що він. Не збиралася нічого пояснювати. Розвернулась, встромила ключ у двері.

— Добре підбираєш собі співрозмовників. Щойно я підійшов до бару, як той базіка одразу почав розпитувати, чи ми друзі. Я збрехав — і дізнався про вашу розмову, — я миттєво напружилась, пальці стиснули ручку дверей. — А тепер — ти шукаєш адресу Міллерів.

Він хижо всміхнувся.

— Можеш закінчувати своє «розслідування». Міллери давно поїхали з Блеквуда, — його очі блиснули чимось незрозумілим, обличчя напружилось. І, кинувши останній погляд, він пішов до своєї машини.

Я стежила за ним, прижмуривши очі, аж поки його авто не зникло з двору.

Думає, що я не перевірю? Помиляється.

Бо я прямо зараз їду до Міллерів.

Смішно з нього. Якої він узагалі думки про мене? Чорт, насмішив.

Машина мчить, а я уважно вдивляюсь у кожен будиночок, у кожну табличку з номером на Елм Стріт. І ось, за густим листям ховається будинок із цифрою 10. Моя зупинка.

Припаркувавши машину, не озираючись, іду до дверей Міллерів. Білі стіни зустрічають мене, скляні двері здаються порожніми. І в мені раптом виникає те саме відчуття — пустота.

Натискаю на дзвінок. Глухий звук розходиться по будинку... і тиша. Натискаю знову. Знову — нічого. Іще раз, сильніше — наче терпець уривається.

Бляха. Невже Коул не збрехав?

Я не поспішаю повертатися до машини. Обходжу будинок і притуляюсь до вікна. Кухня. На столі — напівпорожня тарілка зі спагеті, склянка з колою і поруч пляшка. Стілець відсунутий. Тут щойно хтось був. Хтось був і поспішав кудись.

Я насторожуюсь.

У сусідньому дворі гримають двері, і виходить жінка з двома дітьми. Я поспішаю до них.

— Місіс! — гукнула я. Жінка здивовано обертається. — Пробачте, що турбую, але не підкажете, де може бути Мія? — я говорю якнайм'якше, намагаючись звучати щиро.

Жінка дивиться недовірливо, мовчить.

— Я її стара знайома, — поспішно додаю. — Мій телефон вимкнувся, а я забула повідомити про свій візит, — дістаю мобільний і демонстративно махаю ним. Брешу, звісно, але намагаюсь виглядати переконливо.

Це спрацьовує. Жінка розслабляється, натискає кнопку на ключі, і двері її машини відкриваються — діти відразу біжать усередину.

— Вона, мабуть, на роботі. Працює на заправці недалеко звідси, — спокійно каже жінка і вже за секунду розвертається до машини.

Я помічаю, як вона, сівши за кермо, дістає телефон і кидає на мене косі погляди, говорячи з кимось. Мабуть, попереджає Мію або її батьків.

Я прикусила губу й ще кілька секунд стояла, спостерігаючи, як машина зникає з мого поля зору. Потім рушила до своєї автівки.

Якщо вона й попередила Мію — то й добре. Але мені доведеться вигадати причину, чому я назвалася подругою.

Заправку знайшла швидко — не минуло й п'яти хвилин. Припаркувалась трохи осторонь, вийшла з машини. І відразу помітила дівчину у футболці з логотипом. Вона сиділа на стільці, схилившись до колін і щось говорила по телефону. Та тільки-но почула кроки, одразу попрощалась і підняла очі.

Вона дивилась прямо на мене.

— Ви Мія Міллер? — впевнено запитала я, хоч і знала відповідь — у телефонній розмові чітко пролунало її ім'я.