Розділ 7

Ввівши в пошук «бібліотека Блеквуда», я одразу натиснула на газ. Швидкість знову перевищувала норму, але ідеї в голові палали яскравіше за сонце. Мені треба туди. Негайно.

І ось вона — стара вивіска: «Бібліотека Блеквуд». Вікна, здається, не змінювались з моменту відкриття, а деревʼяні двері, хоч і лаковані кілька разів на рік, тримаються з останніх сил. Вийшовши зі своєї Audi, я схопила блокнот, засунула його в кишеню худі й попрямувала до входу.

Всередині панувала мертва тиша. Жодного відвідувача — лише старенька бібліотекарка повільно клацала клавішами старого комп'ютера.

Я блукала між рядами, поки в самому кутку не натрапила на стенд: «Наша гордість. Наша історія». Вивіска ледь трималася, я підправила її — нехай ще постоїть.

Почала перебирати пожовклі папери. Фестивалі пирогів, Різдво, шкільні концерти... Суцільна буденність, за якою Блеквуд ховав свої шрами.

— Дитя, як тебе звати? — пролунало з-за спини.

Я відклала газету за 2015 рік і повернулась.

— Джейн, — прошепотіла. — Джейн Дрейк, — додала вже голосніше й усміхнулась.

Старенька стисла губи, в її очах промайнуло впізнавання й сум.

— Ох... То це твій батько був нашим детективом? — її очі потьмяніли, але в них промайнуло тепло.

Я кивнула.

— Ми йому так завдячуємо... така хороша людина, — вона приклала руку до грудей. — І така важка доля! Скільки добра зробив, а чим закінчилося... — голос почав тремтіти. — І його напарник... Теж чудовий чоловік, але доля і з ним не пощадила...

Я насторожилась. Про напарника батька я майже нічого не знала. Лише обличчя з кількох епізодів. Може, вона щось знає?

— Ви кажете, йому теж випало важко? — спитала обережно.

— Гарві. Так його звали. Після смерті твого батька він узяв справу в свої руки. Казав, що не зможе дивитись у вічі вдові Крістіана, якщо не завершить це. І все повторював: «Я знайду Очищувача Блеквуда».

Я мимоволі підняла брови. Очищувач Блеквуда? Це так його тут називали?

Записала.

— Але не зміг. Той — зник. Просто зник. Гарві звільнився. Хотів почати свою справу, щоб утримувати сім'ю. І, здається, в нього щось виходило. Заснував фірму, не згадаю вже яку. А тоді — аварія. Два роки тому, може більше. Сам розбився, жінка вижила, але тепер не може ходити.

Я похилила голову.

— А діти?

— Хуліганом був син. Гарві від нього відмовився. Тепер ніхто не знає, де той. Навіть на похорон не з'явився. Невдячний. І шкодуй після такого...

Старенька зітхнула і пішла до свого місця.

Я ще трохи погортала газети, але серце билося — я вийшла на щось нове. І якщо старенька знає про Гарві, можливо, знає й більше?

Я підійшла до її столу:

— А у вас, випадково, не залишилось газет за 2009 рік?

Вона підняла голову від компʼютера, зсунула окуляри на ніс і прикусила губу.

— Тебе цікавить Очищувач? — запитала вже з іншою інтонацією — жорсткішою, з ноткою суму.

Я кивнула.

Вона ще раз глянула на мене й, зітхнувши, підвелась. Зникла за дверима. І вже за кілька хвилин повернулась із великою стопкою старих, пожовклих газет.

— Я їх прибрала. Люди не хочуть згадувати брудну частину історії, — вона поставила їх переді мною. — Але тримай. Можливо, саме тобі варто знати.

Я вже хотіла подякувати й піти, коли її голос зупинив мене на порозі:

— Ти хороша дитина. Але подумай, чи справді хочеш це відкривати.

Я зустріла її погляд — і в ньому було стільки страху, скільки я ще не бачила сьогодні ні в кого.

Але я вже переступила поріг бібліотеки.

На сидінні лежала стопка старих газет. Поверх них — мій блокнот. Поряд — татів.

Сьогодні мені доведеться попрацювати. Усі ці газети треба перечитати — до останнього рядка. Хоч бармен і сказав, що після смерті мого батька нічого вартого не писали, я все одно спробую. Може, хтось залишив слід.

***

Жодну з цих газет не відцифрували. В Інтернеті — порожнеча. Лише одна коротка замітка від якоїсь журналістки, яка зібрала п'ятдесят лайків на форумі.

Блеквудський Очищувач нікого не цікавить.

Лише мене.

Навіть Коул — і той відмахнувся. А дарма. Це ж очевидно пов'язано! Або він не хоче сказати правду — і це вже більш схоже на правду.

Статтю про смерть Крістіана Дрейка надрукували великою. Згадали всі його справи: як викрив палія будинку місцевого багатія, і як знайшов крадія, що виніс усі антибіотики з лікарні. Йому дякували. Але далі — пусто.

Стаття про п'яту жертву: школярка. Її тіло знайшли вночі біля школи. І все.

Про шосту — ще менше. Лише уривок поруч із рецептом варення: «Знайдено шосту жертву блеквудського вбивці...»

Схоже, бармен мав рацію. Щойно загинув мій батько — новини обірвали. Ні аналізу, ні деталей. Лише кілька слів.

Чому?

І ось — восьма жертва. Усе, що надрукували: «Знайдено восьму жертву блеквудського вбивці. Будьте обережні. Бережіть себе.»

І все.

Я вже була готова закрити останню газету. Пироги, індички, місцеві плітки — нічого. Та раптом, гортаючи ще одну сторінку, натрапила на рубрику: «Історії, що вражають»

«Сьогодні зранку до редакції прийшла маленька дівчинка. Вона просила допомогти знайти її старшого брата.

Її звати Мія. Вона розповіла, як сильно його любить. Як він щовечора після зміни в барі приносив їй цукерки.

Але її брат зник.

Того вечора Мія прийшла до нього в бар, щоб разом піти по солодощі. Але серед натовпу так його й не знайшла.

Допоможіть знайти Томмі Міллера.»

До статті додали фото. Усміхнене. І я одразу впізнала його. Те саме обличчя висить у барі на дошці пошани.

Дата збігалася. Цю історію надрукували через тиждень після згадки про восьму жертву.

Томмі Міллер. Бармен.

Може, тому й пішли чутки, що восьма жертва — він?

Але в наступному номері газети — сенсація: Редактора — звільнено. Директора організації— теж. Усі в один голос заявили, що це вигадка. Хтось, мовляв, просто хотів уваги.